Вальтер Скотт - Квентін Дорвард

походження більшості з них давало їм право стояти ближче до особи короля, аніж представникам інших військ, а відносно невелика кількість не давала їм можливості повстати, щоб перетворитися із слуг на господарів.

З свого боку французькі королі, в інтересах своєї політики, задовольняли претензії цих найманих солдатів, даючи їм почесні привілеї та велику плату, що її з властивим воїнам марнотратством більшість із них витрачала на те, щоб підтримувати на належній висоті свою мниму гідність. До кожного з них ставилися, як до справжнього дворянина. А близькість до королівської особи надавала їм достойності в їх власних очах і поваги в очах французів. Вони були розкішно озброєні, обмундировані й мали чудових коней. Кожному з них було дозволено мати зброєносця, слугу, пажа й двох йоменів[48]. Одного з цих йоменів звали ножарем через великий ніж, який він мав при собі, щоб доколювати тих, кого в сутичці його пан скинув на землю. З таким почтом і відповідним спорядженням лучник шотландської гвардії був людиною знатною і досить впливовою. Їх лави поповнювалися тими, що вже служили при них пажами і зброєносцями. Молодші сини знатних шотландських родин часто прагнули вступити на службу так, щоб їх командиром був якийсь приятель чи родич, сподіваючись через це незабаром дістати підвищення.

Ножара і його помічника, що не належали до дворянського стану, обирали з незнатних людей. Але з огляду на їх вигідну посаду і грошову винагороду, пани залюбки закликали на це місце найсильніших і найхоробріших серед своїх мандрівних земляків.

Людовік Лезлі, або, як ми частіше зватимемо його, Балафре, бо під таким ім’ям його знали у Франції, був шести п’є заввишки, кремезний, з суворим і грубим обличчям. Від скроні, перетинаючи праве вціліле око й щоку і сягаючи кінчика вуха, йшов великий, бридкий шрам, що надавав його обличчю жорстокого виразу. Цей глибокий шрам проходив борозною, яка була то криваво-червона, то червоно-чорна, то синя, то аж чорна залежно від того, в якому настрої був Лезлі.

Він був багато одягнений і чудово озброєний. Його голову прикривала шотландська шапка з пучком пер і брошкою з образом діви Марії з масивного срібла. Ці брошки подарував шотландській гвардії король під час одного з своїх припадків побожності. Як дехто казав, він колись навіть дійшов до того, що доручив божій матері посаду командира цієї гвардії. Нашийник лучника, нарукавники й рукавиці були з найкращої сталі і оздоблені сріблом, а кольчуга була така блискуча й яскрава, як зимового ранку іній на папороті або вересі. На ньому був просторий плащ з дорогоцінного синього бархату, з вирізами з обох боків, як у герольда. На плащі, на грудях і на спині, срібними нитками нашито великий білий хрест святого Андрія. Кольчужні штани й сталеві черевики захищали коліна й ноги. При правому боці висів широкий кинджал, що звався — «милосердя боже», а з лівого плеча спускалася розкішно вигаптувана перев’язь для дворучного меча, який він для зручності тримав у руці, бо правила служби забороняли класти його хоч на мить осторонь.

Квентін Дорвард, хоч і рано призвичаївся до зброї та воєн, як уся шотландська молодь його часу, але ще ніколи не бачив войовничішого, краще обмундированого воїна, ніж цей, його дядько, званий Людовік з рубцем, або Балафре. Проте він не міг не здригнутися від виразу його похмурого обличчя, коли той, підкручуючи вуса, привітав свого племінника з приїздом до Франції й, не зводячи духу, спитав його про новини в Шотландії.

— Там немає нічого доброго, любий дядечку, — відповів юний Дорвард. — Але я радий, що ви зразу ж пізнали мене.

— Я б пізнав тебе, хлопче, і в ландах[49] коло Бордо, коли б зустрів тебе там на високих, як у журавля, ходулях. Але сідай-но, сідай; якщо доведеться почути про нещастя, то в нас буде досить вина, щоб перенести його. Гей! Старе винне барило, наш добрий господарю, неси нам негайно, що там у тебе є найкращого!

Шотландсько-французька говірка була таким самим звичайним явищем у тавернах коло Плессі, як швейцарсько-французька в сучасних паризьких кабаре. І з швидкістю, в якій приховувався страх, прибіг господар на звук цієї говірки й виконав наказ. Пляшка шампанського вже стояла перед ними, і дядько встиг добре з неї ковтнути, тим часом як племінник лише пригубив, кажучи, що вже пив цього ранку.

— Це було б добро виправдання хіба що в устах твоєї сестри, любий племіннику, — сказав Балафре. — Ти не повинен лякатися доброї чарки вина, коли хочеш мати бороду на обличчі і вважати себе за воїна. Але, зрештою, розв’язуй твій шотландський лантух — розповідай, які там у тебе новини з Глен-Гулакіна! Як там живе моя сестра?

— Вона померла, любий дядечку, — сумно відповів Квентін.

— Померла! — як луна, повторив дядько голосом, в якому звучало швидше здивування, ніж співчуття. — Як же це так сталося, адже ж вона на п’ять років молодша від мене; а я ніколи не почував себе так добре, як тепер! Померла! Це просто неможливо. У мене ніколи навіть голова не боліла, хіба що з похмілля після гульні в компанії братів веселої науки[50], а моя бідна сестра померла! Ну, а твій батько, любий племіннику, тепер знов одружився?

І перш ніж юнак встиг відповісти, дядько вже прочитав його відповідь у здивуванні, яким той зустрів це запитання, і сказав:

— Що, хіба ні? Я міг би заприсягтися, що Алан Дорвард не така людина, щоб жити без жінки. Він любив у хаті лад і, хоч завжди був людиною суворих правил, іноді позирав на гарненьких жінок. У шлюбі він знайшов би і те, і друге. Щодо мене, то я байдужий до цього. Я можу дивитися на гарненьку жінку і зовсім не думати про церкву й одруження. Мабуть, я не досить побожний для цього.

— Але дозвольте, дорогий дядечку! Мати моя