Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Поїхати мені стало б духу лише туди, де я був би ближче до дукині Ґермантської. Це було можливо. І справді, хіба не був би я ближче до дукині Ґермантської, ніж уранці на вулиці, самотній, упокорений, свідомий того, що жодне словечко з тих, що мені хотілося сказати їй, до неї не дійде під час моїх прохідок чи тупцювання на місці, яке може тривати без кінця-краю і ні на крок не просунути мене вперед, ближче до неї, — якби я поїхав за багато миль, але до когось, кого б вона знала, хто б розбирався, на її думку, в людях, хто цінував би мене, хто міг би замовити за мене слівце, хто, може, і не домігся б від неї того, чого я прагнув, але принаймні довів би це до її відома, поїхав до того, завдяки кому, — бодай через те, що я поцікавився б у нього, чи не зголоситься він щось переказати їй від мене, — я надав би моїм самотнім і німотним маренням нової, розмовної, чинної форми, яка видалася б мені поступом, майже звершенням? Стати сумісником таємничого життя «Ґерманта» (але ж «Ґермант» це вона, об’єкт моїх дум!), втрутитися в нього бодай опосередковано, ро-бом важеля, пускаючи в рух когось, хто має вступ до дукині, довго з нею розмовляє, — хіба це не спілкування, хай і віддаленіше, зате дійовіше, ніж вранішнє милування нею на вулиці?

Приязне ставлення Сен-Лу до мене та його захоплення мною здавалися мені незаслуженими і досі залишали мене байдужим. Аж це нараз я оцінив його почуття до мене; я подумав, а чому б йому не побалакати про це з дукинею Ґермантською, я б наважився попросити його зробити мені таку ласку. Бо коли ми закохані, нам хочеться, щоб кохана жінка знала, які ми носимо в душі скарби, що про них ніхто не здогадується, — так завжди чинять у житті невдахи та причепи. Нам болить, що вона про них не відає, і ми намагаємося втішитися, твердячи собі, що саме тому, що цих скарбів не видно, вона, може, збагачує свої уявлення про нас нікому не знаними перевагами над ближніми.

Сен-Лу довгенько не приїздив до Парижа, чи то утримуваний, як він висловлювався, службовою повинністю, чи то через гризоти, яких завдавала йому коханка. Двічі він уже був на межі розриву. Він часто писав мені про те, як було б добре, аби я приїхав до їхнього гарнізонного міста, чия назва так урадувала мене через два дні по його від’їзді з Бальбека, коли я прочитав її на конверті першого листа від мого приятеля. Це маленьке, аристократичне, військове містечко, ближче від Бальбека, ніж можна б судити з зовсім уже суходільного краєвиду, було оточене розлогими полями, де в спеку так часто танцює в далечині щось наче марево, але не безмовне, а якесь уривчасто-гомінке, марево, яке, — так лава тополь вимальовує своїми закрутами течію невидимої річки, — зраджує переміщення полка на маневрах, тож-бо навіть повітря вулиць, бульварів та площ, зрештою, набуло войовничо-музичної ритміки, і навіть найзвичайнісінький туркіт воза чи трамваю підхоплюється там хрипким тутуканням сурми, ладної натуркати вуха, зачаровані тишею.

Містечко було так близько од Парижа, що я міг того самого дня скочити в кур’єрський, вернутися до матері та бабусі й лягти на своє ліжко. Скоро я це собі усвідомив, мені страшенно закортіло махнути туди, і, хоч забракло мені духу вирішити зостатися в містечку і не вернутися до Парижа, так само забракло мені його й для того, щоб перешкодити носієві нести мою валізу до фіакра і не чвалати слідком як непишний подорожній, який пильнує за своїми речами і якого не чекає ніяка бабуся; забракло духу не сісти до повозу з недбальством того, хто, переставши думати про те, чого йому хочеться, справляє таке вражіння, ніби знає, чого хоче, і не дати кучерові адреси кавалерійських касарень. Я сподівався, що Сен-Лу заночує зі мною сьогодні в готелі, щоб мені попервах не так сумно було в незнайомому місті. Вістовий пішов його попередити, а я зостався чекати біля казармених воріт, перед цим величезним кораблем, де свистів листопадовий вітер і звідки щохвилі — була шоста вечора — виходили парами люди, розгойдуючись, наче висідали на суходіл у якомусь екзотичному порту, де була коротка стоянка.

Прибув Сен-Лу, він ішов переваги-ваги, а попереду пурхав монокль; я не назвався вістовому, я мріяв тішитися радістю і подвигом мого приятеля.

— От гадство! — нараз викрикнув він, побачивши мене і спаленівши по вуха. — Я саме заступив на чергування і раніше, ніж за тиждень, не звільнюся!

І заклопотаний тим, що мені доведеться провести першу ніч самому, бо він краще, ніж будь-хто, знав, яка мене вечорами бере зануда, яку він так часто помічав і намагався розбити в Бальбеці, Сен-Лу урвав свої жалі, прояснів і все слав мені легкі усмішки та чулі погляди, причому ті позирки виходили якісь різні, то простим оком, то крізь монокль, але всі вони свідчили про зворушення від цієї зустрічі і ще про одну дуже важливу річ, не завжди для мене ясну, але нині особливо дорогу: про нашу дружбу.

— Ой лишенько! Де ж ви будете ночувати? Сказати по щирості, я вам не раджу зупинятися в готелі, де ми столуємося, це поряд з Виставкою, там скоро почнуться гулі, такі підуть, веселощі!.. Ні, ліпше готель Фландрський, це славний палацик XVIII віку зі старими килимами. Килими наділяють увесь будинок «історичним духом».

Сен-Лу часто вживав дієслів «наділяти» замість «надавати», бо розмовна мова, як і писемна, вряди-годи потребує оновлення словника, зміщення відтінків. І достоту як журналісти сном і духом не відають, з якої літературної школи походять «красоти», якими вони нас частують, так само й Сен-Лу не був знайомий з жодним із трьох естетів, яких він наслідував мовою і навіть вимовою: їхня манера висловлюватися прищепилася йому непрямо.

— Зрештою, — підсумував Робер, — цей готель зручний вам ще й тому, що ви схильні до слухової гіперстезії. Ви не матимете сусідів. Визнаю, що перевага не дріб’язкова, бо завтра там може оселитися