Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

— Але як вони тут опинилися? — здивувався комісар.

— Мабуть, відступаючи, німці або навмисне залишили їх у нашому тилу для несподіваного нападу, або ж вони десь прорвалися й рушили в глибину, щоб відволікати увагу наших частин од головного удару й дати своїм можливість відійти та трохи вичухатися.

— Яке нахабство! — зумівся начальник штабу.

— Озброїтися протитанковими гранатами! —наказав підполковник.

Кілька солдатів метнулися до вантажних машин, що стояли на дорозі, й принесли звідти ящики з протитанковими гранатами. Усі швидко озброїлися.

Армен, який окопався поруч з Вартаном, також причепив до свого паска дві гранати.

Танки, не припиняючи вогню, поволі наближалися. У бінокль добре було видно на них чорно-білі хрести. Коли вони підійшли ближче, то різко збільшили швидкість. Побачивши, що противник не має протитанкових мінометів, пішли вперед самовпевнено й рішуче. Ось уже стало чути не лише гудіння моторів, а й побризкування гусениць.

— Хай підійдуть чимближче,— подав голос підполковник Кузнецов і також поклав біля себе гранати.

— Армене, я відійду трохи ліворуч,— сказав Вартан.— А ти дивися, щоб тебе не помітили завчасно.

Він поповз ліворуч, потім заліг і став чекати наближення танків.

Армен також не всидів на місці — він залишив свій окоп, вибираючи зручнішу позицію. Нараз, підвівши голову, побачив, що правий танк взяв напрямок точнісінько туди, де замаскувався командир полку.

«Он воно як! — подумав Армен.— Адзуськи! Я за будь-яку ціну переб’ю їхні плани».

Він мерщій виліз з окопу й поповз уперед. Поспішав, боявся запізнитися,— необхідно було перепинити танкові дорогу. Танк і далі не припиняв вогню, але стріляв безладно, ніби намагався здійняти чимбільше пилу для маскування. Однак це йому не допомогло.

Армен уже чимало проповз уперед, і між ним та німецьким танком відстань була метрів чотириста — п’ятсот. Але він не зупинявся. Ще трошки, ще трошки, ще… Он там їхній шлях перетнеться…

А танк наближався, уже прицільніше стріляючи в тому напрямку, де був командир полку. Снаряди свистіли в Армена над головою, але вибухали там, далі… Ворог його ще не помітив. Хлопець повз і повз, серце стугоніло в грудях чи то від утоми, чи, може, від хвилювання. Піт заливав йому очі, проте Армен не зупинявся. Мало, зовсім мало лишилося до того місця, де зустріне він танк. Армен поклав голову на землю, перевів подих, набираючи повні легені повітря,— ніби сили набирався від землі. І знову поповз.

Нарешті він сягнув того місця, яке намітив собі ще здаля,— ось біля цього кущика він зустріне ворога.

Танк із гуркотом наближався. Ось уже лишилося сто п’ятдесят метрів, сто тридцять, сто… Зненацька біля Армена задзижчали кулі, збиваючи хмарки пилу. По ньому відкрили кулеметний вогонь. Помітили. Він кинувся вбік, де зовсім поряд чорніла вирва,— ось тобі й окопчик.

Спершу Армен побачив чорний круглий отвір танкової гармати, потім схожий на павука хрест. Ось вона, та мить — або-або… І він, лігши на бік, жбурнув свою першу гранату…

Проте сталося неждане-негадане. Ще граната була в польоті, як танк різко повернувся праворуч, й Армен не влучив у ціль. Поки приготувався кинути другу гранату, було вже пізно — могутній передок танка нависав над ним, од ревиська заклало у вухах. Здавалося, все — жодної надії на рятунок…

Та раптом в Арменовій голові майнула рятівна думка — він упав на дно ями і всім тілом притисся до землі. Тієї ж миті танк з жахливим ревінням наїхав на яму і зупинився. Світ потемнів, здавалося, важкий залізний ковпак накрив Армена в окопі, ніби його живцем поховали в могилі.

Танк швидко крутнувся на місці, механіку-водієві здалося, що гусениці змішали зухвалого бійця з землею, і він знову дав хід уперед, рушив у тому ж напрямку. Тепер не можна було зволікати ані секунди.

«Невже даремні були мої старання? Невже все пропало?» — з жахом подумав Армен.

«Ні!» — неначе підштовхнув його внутрішній голос, і він зірвався з землі, випростався на повен зріст і щосили кинув другу гранату.

Пролунав вибух. Танк задимів, потім його огорнуло полум’ям. Армен помітив, як розсипався в різні боки охоплений вогнем його екіпаж.

«Тут вам і капут, людожери, кати!» — подумки вигукнув Армен.— А що — жарко, горите? Ну горіть, попелійте. Ви багато попелу лишили на нашій землі…»

У цю мить почув гарматні постріли. Глянув у той бік. Це підоспіла підмога. П’ять самохідних гармат уже вели вогонь по ворожих танках, що повернули назад…

Бій був короткий. Попередній танк також загорівся, а другий, зоставшись без лівої гусениці, скособочився, загруз у м’якому грунті й більше не зрушив з місця. Танкісти змушені були здатися в полон.

Щойно закінчився бій, як сюди прибув своєю машиною командир дивізії. Ще здалеку помітивши генерала, назустріч йому поспішив командир полку.

Кузнецов хотів був доповісти про гарячі події, але генерал його зупинив:

— Не треба, мені вже все відомо,— сказав, зачиняючи дверцята машини.

Його оточили офіцери — стомлені, запорошені землею, але, вочевидь, у доброму настрої.

— Костянтине Георгійовичу,— звернувся генерал до Кузнецова,— кажуть, один танк підбили ще до того, як прийшла допомога. Хто ж цей сміливець?

— Мій син, товаришу командир дивізії,— з радістю й гордістю відповів підполковник.

— О, то твій хлопець справжній Ілля Муромець, чудово,— усміхнувся генерал.

— Ні, товаришу генерал, скоріше за все Давид Сасунський,— сказав Кузнецов.

— Чому так? — не зрозумів командир дивізії.

— Тому що він вірменин… Хлопець осиротів, а я його всиновив.

— О, серед вірменів теж немало Муромців. Їх багато сьогодні на наших фронтах.

— Так, товаришу генерал, і в нашому полку служить ще