Дмитро Михайлович Кешеля - Колиска сонця

— Дорога моя дівчинко! — а більше нічого не зміг вимовити, бо у грудях здавило.

Махнув якось незграбно кашкетом і вийшов надвір, до вже помалу прокидався світанок.

Через два місяці, у подібному диктанті, учні допустили по дві-три помилки.

— Не можу сама собі цього пояснити, — розповідала Софія. — В учнях раптом прокинулась якась жадоба до знань. Мені здасться, що це не лишень жага пізнання самих тільки дітей, а й їх батьків і далеких предків.

…Хіба розкажеш теперішнім дітям про той час, — думав Запотічний, наближаючись до правління, — не повірять, засміють. А зрештою, це й добре, що не повірять. Дітям жити не нашою минувшиною, а своїм майбутнім. Треба буде обов’язково у зеленгоспі дістати саджанців троянд і обсадити школу. Хай діти розцвітають серед квітів.

І раптом погляд Запотічного зупинився на викладеному на стіні школи мозаїчному панно: із долонь замріяного хлопчика злітають у небо білі лелеки. Мозаїку трошки застеляла молода липа. Промені сонця протікали крізь крону дерева і надали на панно. Легко дихав вітер, липа шелестіла, промені сонця пульсували на мозаїці і білі птахи, здавалося, махають крильми і помалу злітають із стіни. Все панно було викладено у формі кола. Защеміло нестерпно серце Запотічного. Згадав сон і, здавалося, що там, за стіною, сховався Мотько із своїм фотоапаратом. Ось-ось вийде, стане перед об’єктивом і скаже добродушно: «Один момент, учителю, зараз із мого ящика вилетить пташка».

Ранковий наряд, який проводив Запотічний із агрономами і бригадирами рільничих, трохи затягнувся. Виною цьому була суперечка Махнюків — агронома Йосипа Петровича і ланкового Петра Федоровича — сина і батька. Агроном настоював сьогодні ж негайно сіяти силосну кукурудзу по озимому ріпаку.

— Я зерно у піч не кину, — аж посинів старий, Махнюк.

— Мене з району не питають про вашу думку, а вимагають зведення, — більш стримано відповів молодший.

— Товаришу голова, — мало не плачучи, обернувся до Запотічного старший. — Він, неук, заставляє мене сіяти у суху, як дзвін, землю. Посію, а зерно від сухоти зомліє у грунті, ніколи не проклюнеться. Дощу би треба.

— Дійсно, — мовив Запотічний, — спека, а дощу більше двох тижнів не було. Давайте почекаємо день-два. У вологому грунті зерно своє наздожене.

На тім ніби примирилися і розійшлися. Запотічний, схилившись над столом, поглядом втупився у телефон і сидів незрушно хвилин з десять. Якась незрозуміла тривога, недобрі передчуття весь час гнітили його і не міг збагнути, з чого це все почалося.

Ще раз уважно перечитав заяву і відклав у стіл. Пишучи її, Запотічний вночі прагнув знайти причину своїм сумнівам, непевності. Найчастіше ловив себе на думках, в яких боявся признатись; він не міг себе уявити на пенсії, поза гарячими колгоспними буднями, але і керувати господарством уже не в силах. За три останні роки переніс два інфаркти і тепер для Запотічного той день був щасливий, який прожито. І він хотів піти з посади сам, з гідністю, без чиїхось співчуттів. Знав і те, що на бюро райкому, як уже було одного разу, проситимуть зостатися головою хоча б до осені, а там видно буде… Мовляв, немає ніяких причин посеред року давати відставку: у господарстві справи йдуть найкраще у районі, а якщо захворіє на якийсь час — є кому замінити. Однак на цей раз Запотічний вирішив не поступитись — йому сьогодні шістдесят і має повне право на пенсію. Дивно, ніхто у конторі навіть і не привітав. У цьому був винен сам: за всі роки, прожиті у Підгірному, Запотічний тільки раз — дуже скромно — святкував свій день народження, коли виповнилось п’ятдесят.

Запотічний полив на вікні квіти, склав на край столу документи і глянув на двір. Помалу надходила спека. Дихати ставало важче. Дерева, вкриті пилюкою, теж ниділи від задухи і, здавалося, серед весни зовсім посивіли. Запотічний стояв і думав, з чого починати цей день. І несподівано прийшло рішення: нині він пройде пішки полями, тими дорогами, які тридцять літ водили його із світанку до ночі. Йому захотілось побути на самоті, обдумати, оглянути зроблене за ці літа.

— Коли хто питатиме мене, — сказав Запотічний друкарці, замикаючи двері кабінету, — скажете, що я в полі. Де буду, не знаю. Зрештою, хай ніхто мене не шукає, прийду після обіду. А як повернеться шофер, хай поїде в гараж і замінить карбюратор.

— Мирославе Олександровичу, — раптом схопилася здивовано дівчина. — Тут вам листівки з днем народження, а також телефонограма із району. Прислав сам перший. Сьогодні по обіді кореспондент до нас приїде, із самого Києва.

— От і добре! Після обіду буду.

Одразу за селом розкинулися хліба і спокійними хвилями текли аж до ріки. Колос уже починав цвісти. Все поле немов чиєюсь щедрою рукою притрушене срібним пилом. Кажуть, квітучий колос не пахне. То все вигадки. Коли цвітуть хліба, по-особливому гостро відчуваєш дух веселого і сильного сонця, котре зігріло зерно і потягнуло до себе. І над усім полем — тепло і сила дива із див природи — хліборобських могутніх долонь. Вчені, хоч і вивчили до мікронної частини будову зернини, найголовніше відкриття ще не зробили — добра половина зернини складається із людської душі.

Ледь помітною стежкою, що прудко бігла хлібами, Запотічний вийшов до ріки. У горах і на низині вже давно не йшли дощі, і Латориця була стомлена, схудла. Перекати оголились, і дрібна риба срібними зблисками скидалась між похмурим камінням. Там, де місця були глибші і тихіші, ріка немов застигала, тривожно вдивляючись у висушені небеса — де ж той цілющий травневий дощ! Ледь чутний голос води між камінням трохи заспокоїв Запотічного.

«І скільки ж весняних повеней збігло Латорицею, відколи головує на цьому березі ріки, — подумав про себе. — А почалося…»

…На бюро окружкому партії того разу розглядалося одне питання: «Робота партійної організації і правління колгоспу «Шлях до комунізму» села Підгірне».

— Слово для доповіді надається інструктору окружкому партії