Іван Антонович Єфремов - Білий Ріг

одного, лейтенанте, але, щоб остаточно переконатись, почекаємо трохи, послухаємо… Стривай, а як же страховище? — згадав він. — Хутчій до нього!

На місці, де з’явилася невідома тварина, моряків чекало розчарування: навіть сліду червоного страховища вже не було видно. Холодні хвилі були пустинні, скільки сягало око.

Ткачов з досадою протер пойняті сльозою від напруження очі: «Невже приверзлося? Та ні…»

Товариші, хто ще бачив цього… як його… звіра, що виринув? — звернувся він до команди корабля.

Відгукнулися зразу кілька червонофлотців і старшина Гавриленко, який присягався, що це не що інше, як морський змій, оглушений нашою бомбою.

— Ні, не змій, — перебив сигнальник Єпіфанов, — я бачив: тулуб у нього товстий, широкий і ласти є — хіба ж це змій?

— Ну, все одно не риба і не звір морський, а гад підводний, — обстоював своє Гавриленко.

Гавриленко випередив власний здогад Ткачова, що тварина була оглушена або вбита бомбою і випливла на поверхню. «Ех, досадно, що потонула! Піймати б таке чудо, — подумав Ткачов. — А тепер хто повірить?..»

Ніби вгадавши запитання командира, лейтенант Малютін відповів:

— Цей гад з глибини, глибоководна тварина, і стукнула його наша остання бомба, в якої зіпсований підривний капсуль. Вона пішла в глибину метрів на п’ятсот, звір якраз і виплив біля цього місця. Може, він потонув, а може, й опам’ятався… А втім, я все-таки встиг… — І Малютін витяг з кишені фотоапарат. — За якість не ручаюсь, а п’ять разів клацнув: дуже вже інтересна звірюка! Добре, що телеоб’єктив був пригвинчений.

Ткачов був у захваті від спритності лейтенанта, не підозріваючи, що саме через ці знімки йому доведеться виступати з доповіддю в Москві…

Знімки лейтенанта Малютіна дуже старанно проявили, і все ж вони вийшли недосить чіткими: сірий день, мала видержка і червоний колір гада являли собою несприятливий збіг. Ткачова викликали до командуючого, де він доповів, як усе сталося, показав знімки і дістав розпорядження їхати у Москву, на морську сесію Академії наук.

— Це не має значення, — відповів командуючий на запевнення Ткачова, що ніхто не повірить. — Ми повинні вивчати море, ми зобов’язані повідомляти вчених про таку незвичайну пригоду. Якщо ж учені не повірять тому, що бачила ціла група моряків, — тоді нема чого покладатись на їхній авторитет…

Цими жартівливими словами адмірала під схвальний гомін залу закінчив офіцер свою коротку доповідь і почав демонструвати знімки. Світло погасло, і на високому екрані з’явилося невиразне зображення.

Повільно пройшли один за одним усі п’ять знімків, але Ганешин так і не зміг уявити собі звіра: враження було хистке, невиразне. Спалахнуло світло. Десятки людей, що намагалися визначити тварину за неясними обрисами знімків, пошепки обмінювалися думками. Зникло живе, спільне для всіх людей очарування невідомого, але щось залишилося. Це щось, як визначив Ганешин, було усвідомленням реальності того, що відбулося — схопленої, але вислизнулої таємниці моря. Ганешин задоволено відзначив, як молодо засяяли очі поважних учених і суворих командирів, що сиділи в його ряду. Ніби по залу пролинула мрія, піднявши і об’єднавши найрізноманітніших людей.

У президії зборів зчинився рух. На кафедру зійшов величезний на зріст старик з широкою сивою бородою. Зал притих: багато з присутніх пізнали відомого океанографа, який прославив російську науку про море.

Учений нахилив голову, показавши дві глибокі залисини над масивним чолом, обрамленим сріблястим густим волоссям, і спідлоба оглянув зал. Потім поклав здоровенний кулак на край кафедри, і могутній розкотистий бас залунав у найвіддаленіших куточках залу.

— Ось він, наш Георгій Максимович! — шепнув Ганешину Ісаченко. — З таким голосом лінкором під час шторму командувати, а не лекції читати.

— Та ж він і командував, — кинув Ганешин.

— Товариші, — говорив тимчасом океанограф, — я надзвичайно радий, що мені довелося почути гідне подиву повідомлення капітана Ткачова. Його доповідь дуже до речі припала на заключне засідання нашої сесії. Ми занадто звикли до існування нерозгаданих таємниць моря, багато питань океанографії вважаються досі нерозв’язними. Але, я думаю, всім присутнім відоме повідомлення сміливого американця професора Біба, що спускався в сталевій кулі — батисфері — на кілометрову глибину. Біб спостерігав величезних тварин, що пропливали у неймовірній темряві перед вікнами його батисфери, занадто великих для жалюгідного освітлення, яке давав його прожектор, і для невеликого поля зору кварцових ілюмінаторів. Чи відомо вам, що незадовго до війни біля східних берегів Африки була піймана величезна риба — латимерія — з породи, яка давно зникла з поверхні землі і вважалася вимерлою ще в стародавню геологічну епоху, мало не сто мільйонів років тому? І ось зараз незнаний гад, виявлений у Баренцовому морі капітаном Ткачовим, дає нам ще одне підтвердження таємничого життя морських глибин. Це поки що тінь, яка промайнула перед нами, але тінь уже реального, справді існуючого.

Незважаючи на війну, флот і наші вчені продовжують розширювати знання про море. Але перемога вже близько, товариші, і я сподіваюся побачити вас незабаром на післявоєнній морській сесії, коли наші можливості незмірно зростуть.

Я звертаюся до вас, товариші моряки, від імені науки. Перед нашим флотом — велике майбутнє. Ви, озброєні технічними знаннями і колосальною виробничою могутністю нашої країни, після війни, в спокійних умовах роботи, зможете подати величезну за своїм значенням допомогу науці… — Вчений спинився, голосно зітхнув і загримів ще дужче. — Багато хто думає, що ми знаємо море. Ще б пак, звичайно, ми добре вивчили його поверхню. Всім нам відомо, наприклад, що в Індійському океані зустрічаються найкрутіші хвилі. Льодовитий океан відзначається гігантськими хвилями з надзвичайно довгими фронтами, а Атлантичний дає найвищу морську хвилю. Немає потреби перелічувати вам досягнення океанографії — ви знаєте їх не гірше за мене. Але як тільки від поверхні океану ми переходимо до його глибин, одразу ж відчувається наша слабкість.