Михайло Юхимович Зуєв-Ординець - "Панургове стадо"

збуджено вигукнув Хеншоу. — Давайте-но мені цих боягузливих зайців. І візьміть до уваги, генерале, що за боягузів я плачу ту саму ціну — сто доларів за душу.

— Якщо так, прошу! — підвівся президент і, підійшовши до вікна, ударом долоні розчинив його навстіж.

Американці виглянули надвір.

На одному з палацових майданчиків, біля будинку гауптвахти, проводилося ротне навчання солдатів. У затінку дерева в кріслі розсівся полковник. Він байдуже смоктав сигару, схожу на поліно з тютюну. Солдати марширували під командою капралів, офіцери з киями в руках трималися позаду, мов шуліки. Киї працювали невтомно. Удари сипалися на голі п’яти, плечі, потилиці.

Але ось, виконавши якусь складну команду, рота вишикувалася в одну шеренгу фронтом до палацу. Тепер солдатів добре було видно з вікна.

— Це новобранці останнього набору, — зауважив президент.

— Це банда, — розсміявся Раткліф, — у порівнянні з якою французький іноземний легіон — добре вихована жіноча гімназія.

— Моторошна колекція! — промовив тихо романіст.

Дійсно, це були справжні розбійники з великої дороги, навербовані з портових і міських покидьків різних національностей. Усі вони або добровільно проміняли шибеницю на мундир, або були силоміць приведені в казарму з ласо вербувальника на шиї. Солдати були зовсім не придатним бойовим матеріалом, але лихо тому селу, де вони зупиняться на постій.

Більшість солдатів були одягнені в жахливе лахміття. Не маючи навіть капелюхів, вони пов’язали голови хустинками, спустивши на плечі кольорові кінці. Лише в декого були якісь ківери[5] голубі і червоні мундири, незграбно доповнені шкіряними ковбойськими брюками або замазаними фарбою і дьогтем штаньми портового вантажника.

— Я беру цих молодців! — сказав Хеншоу, відходячи од вікна. — Але ще одна умова. Рота має бути виведена з міста під якимось поважним приводом. Повинні ж хлопці знати, заради чого вони полізуть на кулемети. Вигадайте якусь експедицію!

— Нема нічого легшого, — відповів президент. — На наших кордонах неспокійно. Мої селяни воюють з індійцями з-за якихось там пасовищ. Я пошлю цю роту нібито стежити за діями дикунів, а інсценувати сутичку буде вже вашою справою.

— Тоді все гаразд, — задоволено промовив Хеншоу. — Діставши з кишені аркуш паперу з текстом, надрукованим на машинці, він уважно перечитав його, проставив авторучкою цифри і подав президентові. — Підпишіть, генерале!

Через хвилину на договорі красувався розгонистий превосходительський автограф. Беручи аркуш назад однією рукою, Хеншоу другою простягнув президентові чек.

Брентон здивовано і трохи перелякано дивився на малесенький шматочок зеленого паперу — ціну життя двохсот п’ятдесяти людей…

Спускаючись по сходах палацу, Брентон розгублено пробурмотів, поправляючи окуляри:

— Я думав, що такі жарти зустрічаються тільки в пригодницьких романах.

— О, в пригодницьких романах багато правди, Джон! — посміхнувся Хеншоу.

Перед авто романіст раптом зупинився наче вкопаний.

— Зажди-но, Сол! — вигукнув він. — Таємниця мадрідського двору так і лишилась для мене таємницею. Для чого тобі потрібна ця банда?

— Продовження в наступному номері! — зайшовся реготом консул, лукаво погрожуючи романісту пальцем.

3. Багатомільйонний Бедлам [6]

— Живу диким, печерним життям, — ліниво цідив слова консул. — Інакше тут жити неможливо. В цьому кліматі важко лишатися білим.

Раткліф, Хеншоу і Брентон сиділи на веранді консульського бунгало, відокремленого од вулиці невеликим садом. Столиця з білими будиночками на білій скелі, білим президентським палацом і білим, вкритим галькою берегом, завмерла під палючим промінням південного сонця. А на веранді, під величезною смоківницею, в затінку якої міг сховатися цілий собор, було порівняно прохолодно.

Хеншоу глянув на романіста і раптом беззвучно розсміявся.

— Я відчуваю, Джон, що тебе і досі мучить нерозгадана таємниця мадрідського двору! Гаразд, я згоден розкрити її. Але віддамо спочатку належне нашому гостинному господареві. Арчі, запитуй. Я на все відповім, — гукнув він до Раткліфа.

Консул перекинув сигару в кут рота і промимрив:

— Я, відверто кажучи, нічого не розумію. Навіщо тобі ця рота, Сол? Може, ти хочеш зайнятися піратством?

— Без підводного човна тепер піратствувати не будеш, — пробурчав Брентон.

— Правильно, Джон, — сказав Хеншоу і раптом став серйозним. — Справа не в цьому. — Хеншоу струсив білий попіл сигари і пильно подивився на своїх співрозмовників. — Між іншим, приготуйтесь до далекого походу в глиб льяносів