Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Та про грабіж! Про грабіж вона говорить! — прогорланив Джовані. — Невже не зрозуміло?!

— A-а, так ось ти про що! — аж сплеснула руками Лада. — А я-то думала…

— І немає тут про що думати! — рішуче перебив її Джовані. — Досить вже! Надумались достатньо! Треба їхати на діло!

— Онученько, ти нічого такого не подумай… — виправдовуючись, затараторила баба Ганя. — Якби не така безвихідна ситуація, я б ніколи… Ніколи, навіть подумки… Hi-ні-ні і ще раз ні! Навіть подумки ні-ні-ні…

— Ну й даремно, — вставила своє слово Лада у її примовляння. — Класна ідея! Це, зрештою, був мій другий план — запасний. Я обома руками за…

— Як це за?! — баба Ганя загрозливо взяла руки в боки. — Щось я не зрозуміла… Що означає ось це твоє «я обома руками за»?! Як ти можеш бути за, якщо мова іде про звичайний грабіж?! І це говорить моя онука?! Ганьба! Страшна ганьба і тобі, внученько, і твоїй бабці!

— Ба, щось я не збагну, чого ти завелася? — розгублено перебила її Лада. — Що я не так сказала?

— Все! Ти все не так сказала! — обурено вигукнула баба Ганя. — Як це можна так легко погоджуватись на заздалегідь дурну та огидну справу?! Як це можна, я тебе питаю?! Ти мене чуєш?

— Слухайте, я вас благаю! — аж завив Джовані. — Лишіть це голосіння та поїхали вже на пограбування! Адже час невблаганно плине…

— Помовчи! — грізно зупинила Трапатоні баба Ганя. — Теж мені знайшовся, розбійник з великої дороги! Ладусю, моя люба, хіба можна так одразу погоджуватись на такий жахливий злочин? — аж заплакавши від такої несподіванки, пошепки запитала бабця. — Так не можна, внученько… Ти це розумієш?…

— Стривай, стривай, — геть збентежилася Лада. — Я щось не збагну. А ти що, збиралася просто пограбувати цю крамничку і навіть не відшкодувати їхні збитки?

— Тобто? Відшкодувати збитки? — зніяковіло перепитала баба Ганя.

— Ну, я подумала, що ти пропонуєш сьогодні їх пограбувати… А з часом, коли з’явиться можливість, обов’язково компенсувати їхні матеріальні та моральні збитки, — спокійно пояснила Лада. — Чи я не так зрозуміла? Ти це пропонувала?

— Так… — зашарівшись, такнула баба Ганя. — Саме це я й пропонувала.

— Ну тоді я не збагну, до чого тут усі твої виховні тиради. Ти що, збиралася просто так пограбувати цю крамничку?

— Hi-ні-ні! Як можна?! Та я б ніколи не наважилася підбивати свою онуку на такий жахливий злочин. Як це можна? — знову, ніби сама у себе, емоційно запитала вона та ще більше зашарілась. — І матеріальні, і моральні збитки ми обов’язково їм відшкодуємо.

— Я вас благаю! — знову заскиглив Джовані. — Киньте нарешті ці балачки і поїхали вже швидше на пограбування! Часу майже не лишилось…

— Спокійно, Трапатоні, — мовила Лада, ніжно посміхнувшись із його рішучості. — Зараз вже рушаємо.

— До речі, Ладусю, сонечко моє, ти не подумай нічого такого… — сором’язливо почала баба Ганя. — Але… Мушу тобі дещо цікаве розказати. Це звичайно, жахлива випадковість, але… Але, за моїми даними, господинею крамнички «Ґудзики», яка на площі Ринок, є така собі пані Брильська — рідкісна пройдисвітка і свиня. Ти ж знаєш, що у Лани в мерії похресниця працює… Тож саме вона надала нам інформацію, що вся мерія завалена скаргами львів’ян на таку собі пані Брильську, власницю крамнички, яка безжально і жорстоко труїть наших львівських голубів та собак. Голуби, бачите, обгиджують їй усю вітрину. І через те вона годує їх отруєною пшеничкою, аби ці бідолахи повиздихали всі. І собак вона, кажуть, терпіти не може. Бо колись, іще в дитинстві, вона хотіла вирвати хвоста якомусь песику… А той, бач, їй не дався і вкусив за руку. Тож тепер вона нещадно мститься всім бездомним песикам. Каже, що вони відлякують їй покупців. І саме через це вона годує їх отруйними сардельками. Ти можеш собі уявити, яка вона свинюка, га?!

— Ба, мені здається, що ти занадто перебільшуєш її жорстокість, — стомившись від почутого, мовила Лада. — Я думаю, це все лишень чутки.

— Ні-ні-ні! — замахав крилами Трапатоні. — Усі ворони чудово знають цю хитрющу вбивцю пані Брильську! Вона куди жахливіша, ніж про неї розповіла пані Ганна! Про собак не знаю, то й не скажу. Але все, що стосується отруйної пшенички, — щира правда. Від її сніданків страждають не тільки голуби, але й горобці, і навіть ми — ворони… Ви єдине, пані Ганно, помилились, сказавши, що її крамничка знаходиться на площі Ринок. На площі Ринок крамничка «Ґудзики» належить найдобрішому створінню в світі — пані Руті. А Брильської крамничка «Ґудзики» — зовсім поруч, на «стометрівці».

— Я, звичайно, можу помилитися, — ображено відповіла баба Ганя. — Але моя подружка Лана не помиляється ніколи. А саме вона та її похресниця, яка в мерії працює, надали цю інформацію. Лана має феноменальну пам’ять. Вона навіть Конституцію та весь кримінальний кодекс дослівно, із комами та крапками, переказати може.

— Пані Ганно, крамничка Брильської на «стометрівці», — впевнено перебив Джовані бабу Ганю. — Ваша Лана помилилась.

— Лана — унікум стовідсотковий, аби ти знав. Вона — єдина мешканка нашого Львова, яка запам’ятала всі передвиборні обіцянки мера!

Усе, що відбувалося надалі, описати складно. А сказати точніше — просто неможливо. Звичайні львівські сварки та суперечки мають неперевершений колорит і зазвичай позбавлені здорового глузду та почуття міри.

Надмірна львівська емоційність ладна з будь-якої дрібнички легко роздмухати не тільки галасливу сварку, але й справжнісіньку війну. І то слава Богу, що у Львові категорично заборонено продаж та носіння зброї; інакше — за