Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

— Ти також з нею?

— Ти що, з глузду з’їхав! Звичайно ж, ні.

— А хто ті троє?

— Одного, товстого, вони називають на китайський манер Сук Інсином або Сином. Він наполовину чи то казах, чи то киргиз, а взагалі — садист і вбивця. Другого я не знаю — хтось з місцевих, а третій працює в міліції. Здається, дільничним інспектором.

У будинку навпроти негр тим часом дістав гаманець.

— Він віддає їм гроші. Здається, всі. Чому? Через ті фотознімки?

— Так. Виявляється, іноді і в тебе макітра варить. Але, на жаль, таке трапляється лише на великі свята, — Милка захихотіла, притуливши долоню до губ.

Я хотів відважити їй добрячого ляща, та вона відскочила вбік і виставила долоню:

— Та я не з того, що ти такий бовдур! Просто ті фотокартки — це щось, — вона просто задихалася від реготу. — Вони коштують великих грошей. Я б показала їх, та тобі ще рано.

Я зло подивився на неї, і вона продовжувала вже серйозно:

— Інакше вони звинуватять його в розтлінні неповнолітньої. І жодне посольство тут не допоможе. Всі міжнародні закони карають за це. Шнирі ще не виповнилося шістнадцять. Зате вже має п’ять тисяч баксів. Вона зберігає їх у коробці з-під мармеладу.

— Свиснемо коробку? — Я демонстрував розумові здібності, що несподівано були в мене виявлені.

Мені здалося, що Милка почервоніла. Хоч я не міг сказати про це напевне — на горищі ще було досить темно.

— Їх там вже немає. Вона переховала гроші.

Оце так, мої розумові здібності, здається, почали працювати у невигідному для Милки напрямі.

— А звідки в тебе новенький «Шарп», адже твої батьки ще не приїжджали цього року?

— Кретине, — холодно відповіла Милка, — якщо з тієї коробки щось і зникло, то лише кілька сотень. Для неї це дещиця.

Коли ми вийшли у двір, прибиральна машина, що мила вулицю, облила нас струменем холодної води. Ми кинулися вбік, зіштовхнулись, і Милка ненавмисне опинилася в моїх обіймах. Ми зайшли до першого-ліпшого під’їзду і цілувалися, поки раз за разом не почав гриміти ліфт, випльовуючи бовдурів-обивателів, які поспішали до похмурих контор зі столами, заваленими запиленими папками з написом «Справа №». Дивно, але з жовтого будинку, де, я думав, живуть одні психи, також один за одним виходили нормальні люди і прямували на роботу. Я навіть упізнав стрижену брюнетку з третього поверху. Вона була в міні-спідниці і сірій блузці. Ніякого натяку на чоловічу одежу і на те, що вона витворяла вчора.

— Ельвіро! — Її наздогнав тип у темному костюмі з синьою у білий горох краваткою. Мав уже досить помітне черевце. Як на мене — типовий канцелярський пацюк.

— Ви сьогодні закінчите зі службовою запискою?

Вона озирнулася, посміхнулась йому:

— Доброго ранку, Сидоре Петровичу. Звичайно, закінчу ще до полудня.

Вони пішли разом, жваво жестикулюючи і розмовляючи про свою ідіотську службову записку. Мені чомусь захотілося наздогнати того типа і затопити йому в писок.

Милка довірливо притискалася до мене. Здається, кохаю і її також. Мабуть, я збоченець.

— Ти впізнав її? — спитала вона.

— Ще б пак, — відповів я.

— А як думаєш, чому вони всі займалися цими справами так відверто?

— Мабуть тому, що там живуть самі психи.

— Ні, я сама теж зразу не могла зрозуміти. Поглянь туди.

Я повернув голову і зразу зрозумів. Дім навпроти жовтого мав глуху стіну. Вони були впевнені, що їх ніхто не бачить, і тому кожен був самим собою. Всю стіну займав величезний, поверхів на шість, портрет: усміхнене обличчя Леоніда Ілліча Брежнєва. То був єдиний свідок. Зрозуміло, чому він посміхався.

11.09.75 р.

Гроші в чорному шкіряному дипломаті лежали у відділенні камери схову на автовокзалі. Чудесні зелені банкноти, замотані в газетний папір, перев’язані по тисячі баксів у кожній пачці. Зверху лежала Милчина записка — листок паперу з написом, зробленим кострубатими друкованими літерами: «Якщо не бажаєте потрапити до прокурора за ваші штучки — на шостому поверсі ріг Гоголя і Московської, вкладіть у відділення 66 камери схову на автобусному вокзалі дванадцять тисяч доларів — шифр „А237“.»

Гроші принесли двоє. Ті, з сьомого поверху. Я зразу впізнав їх. Один поклав дипломата, набрав шифр і пішов, навіть не озирнувшись. Другий залишився чатувати біля входу. Він заходив до камери схову за кожним відвідувачем. Зайшов навіть за штатним міським ідіотом