Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

міфи колонізатора. Хороший приклад цього можна побачити в «Московіаді». Якось Отто сниться, що він зустрічається з королем Олельком II[73]. Молодий поет благає Олелька, обіцяючи, що коли той підтримає його фінансово, то йому вдасться написати літературний твір, який, нарешті, дасть Україні визнання у світі. До цього моменту цей епізод відтворює типову романтичну мрію українського патріота, що дошукується зв’язків із величним минулим і висловлює надію на європейське майбутнє. Андрухович додає у сон сліпого кобзаря (один з головних символів української культури) просто, щоб підкреслити трафаретну «українськість» цього епізоду. Проте, Олелько байдуже слухає пристрасне благання Отто і однієї миті, коли поетова настирливість йому набридає, він перериває його, запитуючи: «А знаєш, як по еспанськи буде х(…)?» Ця українська мрія розсипається через апатію і легковажність — риси, якими вирізняються сам Отто і багато героїв Андруховича і з якими вони ж і воюють на сторінках цих романів. Що ще важливіше, Андрухович, як і інші вісімдесятники, показує нам, що важливо розуміти, що і ті міфи, як ті, з якими ви хотіли б себе ототожнити, і ті, які ви відкидаєте, однаково суб’єктивні.
Деконструюючи мову

У рамках загального наступу на успадковані норми українського літературного канону, ініційованого цим поколінням письменників, вісімдесятники також застосовують у своїх прозових творах постмодерністський підхід до функції мови. Мові належить надто важливе місце в українському національному міфі. Тож не дивно, що мова — це те, на чому в першу чергу зосереджуються ці пострадянські письменники. Підтримуючи і поширюючи культ «нового», що супроводить Україну дорогою до незалежності, ці письменники приміряються на мову, бо, як пише Тамара Гундорова, «Місце Нового, як показує досвід XX століття, знаходиться в мові»[74]. Їх деконструкція була спрямована на повалення усталених уявлень про українську мову, як їх подавали радянський та український національні міфи.

Сучасний вчений Олександр Гриценко зазначає, що змінена, «офіційна» українська мова, що її вчили в радянських школах, була мовою, створеною для того, щоб контролювати міфи і потенційні небезпеки диверсії, притаманні цій мові[75]. Оксана Забужко називає цю українську радянську мову брехливою[76], а Гриценко докидає, що однією з рушійних сил творчості шістдесятників була спроба врятувати українську мову від її депоетизованої і утилітарної радянської версії і відновити її статус як головного міфологічного середовища українського народу[77]. Радянська потреба кодифікувати українську мову у такий спосіб — це спроба поменшити «внутрішню силу» і романтичний порив шістдесятників, які намагалися протистояти цьому процесові. Вісімдесятникам властиве певне метафізичне розуміння мови. Саме цей міфологічний аспект української мови письменники-вісімдесятники прагнули реконструювати у своїх прозових творах.

У своєму есе «Мова» Максим Стріха простежує розвиток української мови у романтичну й народницьку епохи з погляду її ролі в розбудові й збереженні українського національного міфу. Її місія — «наймелодійнішої і найкрасивішої мови світу», яку їй відвели українські інтелектуали, допомогла вберегтися від меншовартісного соціального статусу, що його їй накидали всілякі імперські дискурси[78]. Відповідно, література, написана українською мовою, спричинилася до важливого внеску в українське міфотворче середовище. Гриценко зазначає, що для «української нації» такі міфи заступили раціональні і прагматичні дискурси, впроваджені більш розвиненими націями[79]. І цей не-прагматизм мови забезпечує їй метафізичний і сакральний резонанси; марґіналізований статус, який вона утримувала у Радянському Союзі, живив цей міф попри вищеозначені зусилля з відмови від його благословення з боку радянської культурної політики. Як перша нова ґенерація письменників у вільній Україні, письменники-вісімдесятники свідомо зверталися до успадкованого метафізичного «багажу», пов’язаного у їхній творчості з українською мовою.

У своїх творах чимало письменників-вісімдесятників намагалися деконструювати міф про мову загалом і українську мову зокрема. Це спроба художників, що творять українською мовою, звільнитися від обмежень на творчість, що їх передбачають «священні» обов’язки мови. Ця деконструкція проводилася за допомогою різних постмодерністських ігор у слова, що заперечують написаному слову владу, і завдяки рішучим зусиллям, спрямованим на «десакралізацію» української мови шляхом впровадження заборонених тем і вульґаризмів. У «Бурдику» Володимир Діброва використовує українську мову, яка рясніє різноманітними жарґонізмами підпільного культурного життя 70-х і 80-х років минулого століття. Хоча Сергій Іванюк пише, що літературна мова Діброви — «цілком новий витвір» (бо українську мову у ті роки у Києві почути було важкувато), у творах його випливають такі слова, як «фауст-патрон» (пляшка вина місткістю 750 мл) і «жлобня». Ці терміни є складовою вуличної говірки, в якій відчувається вплив російської, англійської та інших мов і якою розмовляють в українських містах від переважно україномовного Львова до здебільшого російськомовного Луганська. Вплітаючи їх у свою українську прозу, Діброва грається з «чистотою» цієї мови.

У своєму вступному есе до першого словника пізньорадянського та пострадянського українського сленґу укладачка словника Леся Ставицька пояснює використання жарґону скиданням з п’єдесталу офіційної української культури, вважаючи його суголосним сміховій культурі карнавалу[80]. Сленґ також сприяє відсвіжуванню мови, відновлюючи її динамізм і актуальність. Проза Юрія Андруховича також має багато слів з української вуличної