Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Щаслива я поїхала до Городищ. Це було моє останнє щастя. Наступного дня, увімкнувши телевізор – знепритомніла! Антося взяли в момент отримання хабара! Від батька абітурієнтки! Все це знімалося на тасьму. Пастка готувалася загодя. Молоді міліціонерчики одягали на нього наручники, я бачила, як мій Антось чорніє, меншає і шукає мене очима, щоб попрощатися.

Хотіла кинутися по допомогу до Павлуся. Він у Києві, в Міністерстві сільського господарства, заступник міністра. Зайшла до його мами, щоб довідатися адресу, але вона чомусь злякалася, притьмом заходилася мити підлогу і лише тоді відповіла, що він з родиною переїхав на нову квартиру, то ще не знає адреси…

Через кілька днів я довідалася, що Антосева дружина, дізнавшись про наші стосунки, організувала і сам хабар і повідомила про нього в міліцію. Кажуть, що потім писала покаянні депеші до прокуратури і міліції, мовляв, підставила чоловіка з ревнощів, але її вже ніхто не хотів слухати.

У тридцять три (прости мені, Ісусе!) роки я вже нічого доброго не чекала від життя у Городищах і на планеті. Залишалося єдине: Ясочка моя вже в дівку налилася. Циці вистріляли, соромиться роздягатися при світлі, попросила грошей на ліфчик. Моя і Павлова кров ось-ось через Яську виллються у буйну вроду. Я ж бачу, як тужавіють її литочки, округлюється дупця, медово вирізьблюється стан, ранковим сонечком промениться личко з блакитно-бузковим сяєвом очей, окреслених м’яким татаркуватим розкосом. Я, колишня «міс Винниччина», в її віці була сірою мишкою проти Ясі.

Здається, вона вже дозріла, бо ховається, пере і сушить у малиннику свої плавки. Хотіла поговорити з нею – наїжачується. Мені залишилося прожити початок Яськиного життя, бо моє вже відбулося. Антосеві вгатили сім років неволі. Капець!»

«Ксеня цілковито вийшла з-під моєї влади. Непомітно, навіть елегантно. Я цього майже не помітив. Вийшла.

Янаконду можна було приручати, «заклинати сопілкою», акуратно зціджувати отруту і тримати в хаті, при нозі… Хай би «прала білизну в моєму штабі».

А Ксеня вперто провокувала війну з нею. «Вона тобі наставляє політичні роги. І творить з тебе образ політичного імпотента… Ти таємно закоханий у неї. Доведи, що це не так! Пошли її у відставку. І тоді я повірю, що ти – тільки мій!»

Послати її у відставку – це самогубство, скаже кожен політолог. Вона з опозиційного трампліна відразу стає Президентом.

Треба було не слухати ні Ксені, ні Людки. Приласкати Янку, приспати пильність, загарантувати їй прем’єрство в моєму новому уряді, змусити погасити президентські амбіції. Я б перемагав у першому турі і вже приймав би поздоровлення. А її прем’єрство… Знайшов би вихід, щоб якось знешкодити її, зробити камерною. Чи, може, однокамерною?

Все! Маємо те, що маємо, сказав Перший і пішов підтримувати її. Мене він не любить. Заздрить, бо я зробив для України набагато більше, як він. Повернув її обличчям до Європи, вже не кажу, що саме я відновив їй справжнє обличчя. І не моя вина, що малороси цього не зрозуміли й отак паскудно образили мене. За що? Тепер Янка таки вирве перемогу в Алігатора – і мені хоч проси політичного притулку.

А в кого?

В Барака, чи в Мубарака?

В Алієва?

Каддафі?

Назарбаєва?

У Молдові чи Придністров’ї?

Чи в Румунії за Зміїний острів?

Хіба що в Нодара…

Чи, може, ти, свята Покрово, заховаєш мене під своїм омофором тут, в Україні, до кращих часів?»

Уповаєш до мене? Відповім:

«І я бачив престола великого білого, і Того, Хто на ньому сидів, що від лиця Його втекли земля й небо і місця для них не знайшлося.

І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулася інша книга, – то книга життя. І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми.

А хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений буде в озеро огняне.

І бачив я небо нове й нову землю, перше-бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було.

І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого.

І почув я гучний голос із престолу, який кликав: “Оце оселя Бога з людьми. І Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і сам Бог буде з ними, і Бог кожному сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерті. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося”».

Так казав боголюбець Іван Богослов. Так сказав він і про тебе, рабе Божий Павле. Вчора іще всесильний, а сьогодні – повержений.

І сказав ще. Тобі сказав:

«Не запечатуй слів пророцтва цієї книги. Час-бо близький!

Неправедний хай чинить неправедність ще, і поганий хай ще опоганюється. А праведний – хай ще чинить праведність, а святий