Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

А мені...

Доле моя, яке щастя буде сидіти поруч Вас, почувати обіч Ваше плече, чути, як Ви зідхаєте, всміхаєтесь, як реагуєте на екранові сцени. Ліночко! Прошу Вас — підемо разом у кіно. Хіба Вам не приємно буде почувати, що Ви робите людину щасливою, що Ви даєте їй велику, незціненну радість?

Може, я ідеалізую Вас, як ідеалізують предмет своєї любови всі закохані. Але я вірю, що добрість у Вас переможе, що Ви цю жертву принесете, Ліночко, правда? Ви згодні?

Весь Ваш К. М.».

Редактор із секретарем мовчки переглянулись:

— Оригінально! Замість послати почтою чи просто передати в руки, хоче надрукувати любовну цидулку в газеті. Кумедно!

— М-гу! Перший випадок у практиці... Ви кажете, що він був дуже схвильований? Та певно, певно... Знаєте що? Покличте сюди Кароліну Петрівну, обміркуємо справу втрьох. У любовних історіях жіночий розум мерщій розбереться, тим більше — сам адресат.

Кароліна Петрівна, нова редакційна машиністка, швидко ввійшла в кабінет.

У повітрі запахло резедою[118] й рижевою пудрою[119]. Темні, трохи підрисовані очі спинились на редакторі сміло й уперто.

— Передрукуйте оце негайно й принесіть знову мені.

Шелест вузької сукні на стрункій постаті, легкий оборот — пішла.

— Та вона справді гарненька! Смак у нього є. Як я не помічав...

— Та й не дурненька й собі ціну знає. Побачимо, як ця принцеса до пропозиції нашого лицаря-плохути поставиться. Непоганий сюжетик для свого «оповідання» вибрав. Хе-хе-хе!

В кабінеті коливався веселий смішок. На мить забуті чергові кампанії, міжнародні події, звіт останньої партконференції...

Перед очима там десь за стіною зігнувся над купою паперів Карпо Макарович, хвильно чекаючи на відповідь коханої — і вона десь стукає на машинці собі любовного листа.

— Хе-хе-хе! Оце встругнули... А дівчатко трохи підфарбовується — хоче, щоб на неї задивлялися.

— Нічого. Фарбована картинка краща від нефарбованої — це й діти знають. Аби вміло робити.

— Та вона вміє...

— Щось довго не йде, мабуть, ніяково стало.

Легкий стукіт у двері.

— Ввійдіть!

— Ось вам відповідь. Я одержала її з уранішньою почтою ще перед тим, як ви мені показали перший розділ «Любовних пригод». Читайте.

«Коли ти, паршива швендьо, одбиватимеш у мене чоловіка й вештатимешся з ним по кінах, — я не знаю, що тобі зроблю... Все, що може зробити жінка з передмістя, чуєш? Обіллю сірчаною кислотою твоє личко, щоб ніхто вже не залицявся, видеру волосся, виколупаю очі.

Він тобі хвалиться, що за все життя не мав щастя. А я його мала? Десять років замужем, із них три на вагітність і сім на годівлю. Ось підсумок мого життя. Ночви, кухонна плита й широке ліжко з випнутими черевами гладких подушок. Чи ви знаєте цю каторгу? Чи ви розумієте, що тепер я хочу тільки спокою, тільки можливости виплекати своїх дітей, щоб не задурно були всі ті муки, всі ті роки тяжкого, безрадісного життя. Ви хочете й це відібрати. Ви сміятиметесь у кіні, а я плакатиму коло покинутих дітей. Він носитиме вам дарунки, а я не матиму чим залатати дитячі сорочки...

Кароліно Петрівно, я не знаю Вас. Мені здаля показав Вас редакційний сторож, коли я прибігла несамовита дізнатись, хто це така, до кого пише мій чоловік.