Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

Здавалося, то видзвонювали її білі-білі маленькі зуби.

Тепер Базилевич міг як слід її роздивитись. Лице її було бліде, дуже припудрене; виразні пухкі губи; дві попелясті стьожечки там, де мусять бути брови; очі сірі, великі і бризкають чортиками; ніс аристократичний з невеличким горбочком; підборіддя, ніби м’ячик, пухке й округле. Одягнена вона в якусь не то сукню, не то капот із різними стьожечками і з широчезними, мов у попівської ряси, рукавами. Вона мала таку звичку: спустить униз довгі пухнасті вії, позирне на свої груди, туди, де почуваються обриси двох тремтячих округлих яблук, і враз одним рухом смикне складки сукні й поправить зачіску на потилиці.

Вражало в неї волосся, ніжно-золоте, воно, здавалося, горіло й мінилося червіньковим полум’ям. Ні, просто дивно, неможливо: це ж цілий вихор пожежі, оце чарівне золоте волосся!

На грудях у неї Базилевич побачив мініатюрну оригінальну брошку: золотавий павучок тримає в своїх тонюсіньких ніжках зелену мушку. Брошка блищала, сяяла, і було таке враження, що бачиш насправді живого павучка, що приссався до мухи.

Враз Зізі перестала сміятись і хутко встала. Підійшла до столу, хвилинку щось послухала і щільніше затулила фіранкою вікно. Базилевичеві навіть здалося, що вона тихо вилаялась: «чорт!».

— Що там таке? — спитав він. Вона нервово здвигнула плечима.

— Нічого. Просто так… здалося, що під’їхало авто.

Але Базилевич бачив, що вона когось чекає. Вона раптом якось ніби зіщулилась і притихла. Та тільки на хвилину. Тоді знову весело загомоніла, сипонула сміхом, задзвонила зубками.

«Чорт його знає, а вона яка славна, хороша! Просто, просто неможливо!.. — думав тим часом він. — Спасибі ченцеві, що привів».

Вона встала, поволі-поволі, ніби гіпнотизуючи його очима, підійшла до ліжка й сіла поруч.

— Тихесенький, а гроші ж маєш? Скільки?

Він глянув на неї й закам'янів: яке улесливо-хиже і водночас яке прекрасне, сильне обличчя!

— Не треба про гроші… Я дам… потім, — якось схвильовано, боляче, вирвалось у нього.

— Чубатенький, чубатенький мій! — почув він, як Зізі раптом гаряче, всім тілом притиснулась до нього.

Зима минула довга й набридла. Якось несподівано й раптом упав березень; в міському сквері цілий день галасували й метушились граки, і скоро високі старі тополі вкрились чорними незграбними шапками їхніх гнізд. На розі вулиці брудні дівчата-підлітки продавали пучечки синіх пролісків і себе. Пролісків не купували, а дівчатка одна по одній ходили кудись із «дядями» і, повернувшись через деякий час, хвастались одна перед одною шелестом старих «рубльовок».

Скоро просохли вулиці, граки посідали висиджувати яйця і вечорами почали вигравати комарі.

Квітень переможно наступав на місто, і щонеділі від селянських возів на базарі пахло свіжою ріллею, пахло степовим простором і весняним димом. З ранку до вечора метушились і джеркотіли, як горобці, крамарі-євреї біля своїх крамниць, і традиційний балагула[3] весело гуркотів по просохлому бруку з цілою сім'єю бородатих і носатих аматорів «ґешефту» (і з захованою десь на самісінькому дні балагули контрабандою). Але навіть його різке, пронизливе «вйо» на сухоребрих шкапин, навіть «вйо» звучало якось по-новому, по-весняному. Може, від того, що й у балагули є десь дружина й ціла купа замурзаних дітей.

З першими теплими днями у Колі Шпака проснулось якесь неясне тривожне чуття. Він не міг зрозуміти, від чого йому іноді робилось зненацька журно, манила далечінь, ніби без причини солодко стискалося серце, і тихе хвилювання охоплювало ціле тіло.

Одного разу до нього підійшов Йона й пустив своє низьке гоготання:

— Го-го-го, і ти зажурився? А з другої чоти сьогодні двоє пішло в лазарет — венеру впіймали! — і в його очах бриніло щось тривожне й недоказне.

Була субота, завтра день відпочинку, і ввечері Коля взяв відпустку в комчоти до гарнізонного клубу. Нашвидку поїв юшки й, не схотівши навіть випити кружки чаю, вийшов з казарми.

— Ти куди, Шпаче? А збори? — зустрів його уповноважений з комсомольської роботи, вічний гармоніст і куплетист, бібліотекар ескадрону Іванько.

Коля пригадав, що сьогодні має бути комсомольське зібрання, але ж квітневий вечір був такий напрочуд тихий і погожий, так хотілося побувати в клубі, в кіно, що він аж захолонув.

— Збори?.. Я той… — затнувся він. — Мені неодмінно треба бути в гарклубі, не можу сьогодні.

Вечори були вже теплі, вогкі, але дозволу ходити без шинелі ще не було. А тут, як навмисне, повний місяць лагідно світив крізь теплий весняний туман; легенький вітрець в’юнко лопотів біля вуха. Коля спочатку хотів навіть скинути пояса, але потім подумав: «Зустрінеться хто з командирів, побачить, що без пояса, пропала тоді моя відпустка!..» І він старанно застебнув шинелю на всі ґудзики.