Кирило Круторогов - Бомбардир

В общем, справив він на них враження – три рази забив, команда його виграла. Розім’явся, зібрався вже валити, коли підходить до нього їхній капітан і предлагає одпразнувать перемогу – пива попить… Сергій йому – спиртного не вживаю. Тоді мужик простягає двадцятку – тоді це ще були гроші. Вони, оказується, на бабки закладалися, переможець забирав увесь “банк”, щоб гуртом пропити… Отак Сергій заробив пєрвий спортивний гонорар… Потом він ще не раз із ними грав, но не розказував про це. Якби тренер узнав, шо хтось грає за гроші й на стороні – були б великі проблеми…»

Я пропустив довгий шматок – розповідь Зінчука про життя в спортивному інтернаті. Нічого нового: свого часу я цим цікавився й не з чуток знав, який вигляд усе має в дійсності. Занедбані гуртожитки, двоярусні армійські ліжка, моторошні туалети, бруд на кухнях, казенні облуплені стіни, задуха й холод водночас, вікна зі щілинами… Не клубні, скажімо щиро, академії. Проте з них вийшло чимало розумних спортсменів – завдяки ентузіастам, які там працювали.

«…Пилипович – тренер наш – був дядько специфічний. Склад на гру він всігда вибирав по якомусь натхненню, ніколи нічого не об’ясняв. Бувало, самих сильних оставляв на лавці. Сергій, наприклад, у нього оттудова не вилазив, потому й злився. Він же на тренуваннях робив на повну, і получалось непогано… Єдине – з тактикою сначала не дружив. То “провалиться”, то з офсайду забуде вийти. І в захисті не працював, ну це таке – усі нападаючі цим грішать. Та Пилипович, видно, хотів, щоб Сергій характер показав, от і гнув свою лінію… Граємо ми, допустім, у дитячо-юнацькій лізі, тренер його обидва тайми на лавці маринує, а тоді вдруг раз – і випустить на послєдніх минутах на заміну. Сергій як пружина заведена, а підтримки йому нема, хлопці вже набігалися, не вірять, що можна хоч щось переламать. Сергій метається, пробує нас завести, а без толку. Йому ж даже не рахунок був важливий – він усігда був націлений на атаку, як ракета… А потом якось простудився наш основний нападаючий, Павло Савченко, температура під сорок. Пилипович Сергію крізь зуби: давай, готовся, вийдеш в основному складі… Ну, почали. Суперник возить нас як хоче, ми відбиваємось, но йде до того, що нам от-от заб’ють. Тут – бемс! – Сергій у центрі поля зняв м’яч із ноги в їхнього захисника. Бодя Мельник поруч оказався, і вони вдвох кинулися до чужих воріт. Ще одного захисника Сергій обійшов на швидкості – і обидва виходять на їхнього воротаря.

Гайдук замахується – і вдруг оддає пас Боді! А той, по ходу, не ожидав, успів тільки ногу підставить, пробив у касаніє – і мимо воріт.

Пилипович за півминути вигрузив усі матюки, скільки їх є в природі. Останавлює гру, підзиває Сергія й сичить: “Ти шо ж це, дурбецало, виробляєш?! Ти ж форвард! Повинен сам завершувати епізод!” А той: “Ми ж команда… Просто хотілося відіграти на партнера…” “Якого, в задницю, партнера?! Ти – Нападаючий! Ще раз запореш атаку – заміню, і більше про гру даже не мєчтай!”

Граємо дальше. Після такої прочуханки Сергій, наоборот, почав м’яч передержувать. Нарешті, виходимо в контратаку – пройшла довга передача прямо на нього, він спиною до чужих воріт прийняв, обробив м’яч, розвернувся, а тим врємєнєм у зоні на фланзі одкрився крайній хав. Логіка проста: котнуть м’яч туди, а самому рвонуть порожняком до воріт і попробувать перехватити простріл. А Гайдук я-ак закрутить метрів із двадцяти п’яти – і з такою силою, шо воротар єлє дістав. Пилипович мовчить, тільки сопе люто. Оп’ять момент: Сергій у центрі поля чіпляється за м’яч, протягує метрів двадцять, хтось із наших одкривається на паралельному курсі – ну оддай же йому, а собі шукай позицію для обострєнія. Нє – він держе, тягне м’яч сам, поки його не зрубують захисники. Сергій падає, арбітр не реагує, Пилипович рикає: “Ти що, сучий син, вобще гру не читаєш?! Усе, нах з поля!”

Но суть у тому, що всі ці історії якраз і помогли Сергієві розібраться, коли самому атакувать, а коли пас оддать. Та Пилипович його однаково весь слєдующий матч на лавці промаринував. Випустив тільки в послєдні п’ятнадцять минут – а в нас гра вже сложилася непогано, та ще й Сергій за ці четверть часа дубль оформив: два простенькі голи після прострілів із флангів.

Отак він і почав регулярно забивать. Но Пилипович мовчок – він вобще ніколи нікого не хвалив. Зате пойняв: пацан умонтувався в команду… У нас вобще банда дружна вийшла. Ядро – Вітька Шевчук, Бодя Мельник, Стас Бондар, ну й Гайдук, само собою. Єслі по прізвиськам – Шеф, Мел, Боня й Дока. А я, значиться,– Зіна. Особенно близько Сергій зійшовся з Шефом і Бонею, к тому же, з Шефом вони постоянно грали у зв’язці: Сергій на острії, а Вітька трохи ззаді, тіпа одтягнутий форвард. Шеф був високий, м’язової маси хватало, міг і на верхньому етажі поборотись, зачепиться за м’яч і бистро скинути його в зону Доки, а той уже на скорості шось соображав…

В общем, Гайдук скоро став нашим самим луччим бомбардиром. А так – у чемпіонаті юнацької ліги команда наша звьозд із неба не хватала. Максимум – кріпкий середняк, як ото кажуть. Лідерами були ті, хто представляв академії великих клубів. Та прийшлося й на виїздах пограти: Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Полтава, Черкаси…

Ви питали, як у Сергія було зі здоров’ям у той час? Та нормально. Тяжких травм не було, а в остальному – простудиться, днів два відлежиться, і вперед… А що касається перспективи… даже не знаю, як вам об’яснить. У каждого з нас була своя дорожка в спортінтернат, у багатьох сильно плутана. А заклад цей не похожий на академії професіональних клубів, так шо про футбольні перспективи нічого й говорить. Ну кому ми на фіґ здалися? Так шо ні про шо особо не мріяли. Ні, каждий, канєшно, тихцем подумував: от би стать професіональним гравцем нормального клубу! І Сергій у перву очередь. Це він собі вбив у голову, коли в нього стало получаться. Появилась якась ціль. Шеф і Боня думали так само. А ми з Мелом щитали, шо це все дешеві понти, лірика… Чого? Та того, шо я всігда трєзво дивився на вєщі. І на людей тоже. Навіщо усложнять собі жизнь?..»

Отут я взяв тайм-аут – щоб зібратися з думками, зараз потрібна чашка чаю, і то