Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

всього, що з нею відбувається! Особистість, образа і все таке — це зрозуміло. Але знову ж: що є особистість? Що є ці наші почуття? І чому, власне, професор — професор, а не швець?

Знову ж, якщо подумати, то і почуття, і саму цю особистість — я вклав у професора. Такий задум. А всякі зіткнення професора з безкультур’ям на вулиці — для того, щоби показати людину в повному обсязі: що вона жива, людина! У неї живі нерви, жива реакція. А професор — він, правильно, роздратований: бо його, професора, хтось штовхає і не вибачається. І ще він злиться на себе: тому що це ж дрібниця — треба було взагалі не звертати уваги. Це слабкість — гніватися на такі дрібниці: ось професор додатково злиться ще і на те, що він слабкий.

Так знову ж — перебуваючи у своїх почуттях, професор мій взяв би і подумав: ну хай я серджуся і не можу нічого з цим вдіяти, це правда. Але, може, саме так і треба? Взяв би він, коротше, і зрозумів, що його творять. Наскільки легше йому жилося б! Раз всі його почуття створені згідно характеру (знову ж — задуманому), то в чому, власне, вина людини? Все, чим живе цей професор, ніби його і не його. Так воно і є! Це ж автора. Автор наділяє образ всякими почуттями і навіть стражданнями, а образ, замість того, щоб зрозуміти, що він образ і що його щомиті творять, — живе, як сліпий, приймаючи кожне своє почуття аж надто на повному серйозі. Чесне слово. Це, мені здається, і не розумно, і навіть по-ідіотськи. Не бачити і не розуміти, що все необхідне і в усьому свій сенс, зрозумілий автору.

Я не кажу, що я, припустімо, розумію, який сенс було задумувати мене літератором, наділяти мене саме цими, а не іншими думками. Знову ж — чому в мене дві дочки, а не двоє синів? Навіщо я взагалі одружений? І чому я не король Швеції?

Але хіба можна ставити такі безглузді питання? Чому, значить, ти не такий, який ти є. Адже людина не може бути всім відразу, так чи ні? Якщо вже ти створений, вийшов із небуття, — значить, ти з’явився в якомусь тілі і в якомусь образі психічному, соціальному і так далі. Не можна ж з’явитися на землі ніким і нічим: тоді це буде небуття, явища взагалі не буде, ніякого. Але ти сотворений, тебе творять. Ну, мені здається, і будь вдячний за це, а не сопи, що ти не Фрейд. Тобто ти переживай, раз переживається, але ти, основне, розумій, що переживання твоє задумане і має свій сенс. Точно так само, як, скажімо, має сенс переживання мого професора через плями на піджаку (був такий випадок). Я описав ці переживання, щоб не думали, що професор — не живий чоловік. Він у мене жива людина. Вже, здавалося б, — навіщо про таке писати? А все до місця: все має значення, раз жива людина.

Ось зараз, у дану секунду, я мудрую лукаво, так? Сиджу в светрі, схилений над столом: за дверима копошиться сім’я, іде життя. Це зрозуміло, я ж — пишу, творю. Так невже тільки через те, що я себе відчуваю таким собі літератором, закрився в своєму кабінеті, — невже тільки через це я повинен забути, що я образ? Дружина заходить і каже:

— Миколо, вибач, де сірники?

Реальна тобі дружина, реальна мікропроблема: так невже через це я повинен забути, що я образ і є кимсь творений? Разом з моєю дружиною, моїм кабінетом і моїм писанням? І цей стіл і — ширше — ця країна: все сотворено. Це, мені здається, самоочевидно.

Коли я бачу свого колегу, теж прозаїка, назву його С. (яка різниця), — я відчуваю до нього різні почуття. Але все це, знову ж, сотворено: і ця наша зустріч з ним у кав’ярні біля метро, і його «ну, старий, ти пишеш нормально — чесне слово, нормально», і моя незручність (що відповісти?) — все сотворено. Все. Це мені ясно. Я виходжу з ним на вулицю — що я зроблю? Що я зараз зроблю? Як попрощаюся? Я ще не знаю: і мені здається, що наступний крок — мій, це мій вибір, моя свобода. Як захочу. Ага, ще чого! Я те зроблю і те скажу, що потрібно. Саме так. Що мені належить, те я і зроблю.

Знайомий пішов, тролейбус проїхав: все сотворено, вигадано, все. У тому-то і захоплюючий ефект: всі люди живі, не мертві, — по-живому страждають, прагнуть, впадають у відчай, і сам я живий. Але все сотворено, все. Вся ця живість сотворена.

Тому, чесне слово, смішно, коли в газетах пишуть: президент такий-то, економіка, національне питання, переговори. Я запевняю: все сотворено. Громадянська війна, переворот, «очевидці», «свідчення історії». Звичайно, я би не зміг стільки створити — і в такій кількості деталей. Але ж я автор тієї реальності, в якій живе мій професор психології: як міг, так її і наповнив. А в тій реальності, де я живу — з усіма її президентами, минулими війнами і даними моментом історії — у цій реальності я лише творений, разом з усім, що мене оточує. У автора усього цього інша могутність, ніж у мене: це треба розуміти. Я більше трьох-чотирьох героїв одночасно вести не можу: щодо творення історії з її політикою, то взагалі пас. Але нас хтось творить здорово. Хоча мені, зізнаюся, більш важливо, що мене особисто творять: так і має бути — що мені історія? Це фон мого буття. Я навіть запитую іноді автора — ось так сяду за столом, вночі, і питаю:

— Ти хто? Ти де?

Адже, якщо уявити, що він там, за своїм столом, автор, уявив собі героя, що сидить вночі за столом, і запитує в ніч: «Ти хто? Ти де?» — то якийсь кошмар виходить, ні? А так насправді воно і є: що мої запитання і