Тарас Завітайло - Діти Праліса

— Але ж такого навіть Вербичка не вміє! — нарешті вигукнув старий. — Що вона тобі сказала?

— Що мене сюди спрямувала якась мавка, мабуть.

Дід похитав головою.

— Але ж таких могутніх мавок вже не існує! Такою, кажуть, була Березка, сестра Вербички.

Пташка задумалася.

— Дідусю Липню, а розкажіть-но, що ви знаєте про Березку і як вона загинула через того привида? Ну, що на галявині?

— Звідки це ти знаєш? — здивувався Липень.

— Вербичка сказала, — відповіла Пташка.

Дід невдоволено завовтузився на лаві, а Первосвіт з цікавістю подивився на нього.

— Розкажеш? — спитав хлопець.

— Ет! — махнув рукою дід. — Раз ти його чуєш… Тільки Вербичці ні гу-гу! — Дід застережливо покивав пальцем.

Пташка кивнула.

— Кажуть, за життя привид той кохав Березку, а вона його. Але це зараз ми з нечистю в мирі живемо, а тоді… Хоча Праліса вже давно як приспали…

— Кого? — здивувалася Пташка.

Дід затнувся, навіть рота рукою прикрив, але тут-таки знайшов рятівне:

— Та то я так… Старий, забалакуюсь… Не зважай… Так-от, тоді ми терпіли одне одного, а тепер, бач, зжилися. Але щоб яка людина нелюда покохала або навпаки! Такого ще не було… Ну й довідалися про те кохання марюки лісові і підступно вбили спочатку того чоловіка, а тоді й Берізку. Бо ненавиділи марюки людей лютою ненавистю. Отак-от!

Пташка слухала мовчки, похнюпившись.

— А за що ж тоді привид той страждає? — одразу спитала дівчина.

Дід здвигнув плечима.

— Не знаю, дитино, але якщо душа не відлетіла, то має ще справу на цьому світі…

Пташка стисла свої маленькі кулачки і ледь чутно прошепотіла:

— Коли відновлять справедливість…

Моторошне виття та гарчання не вщухало всю ніч, воно то віддалялося, то загрозливо наближалося, але мало хвилювало подорожніх, що перебували тієї ночі на одному з островів Переводу.

Щойно сонце вийшло з-за обрію, Мефодій усіх підняв на ноги.

— Вставайте, вставайте! — гукав упир. — Сонце встало, мусимо рушати!

Люди і нечисть неохоче підводилися, позіхаючи і потираючи заспані очі.

Водяник потягнувся.

— У-У-У, день уже білий! Так, ви збирайтеся, а я піду пірну разок-другий.

Водяник побіг до річки, і незабаром уже чувся гучний плескіт і голосне пирскання Никодима.

Мефодій підійшов до Андрія.

— Чув, Сивий, як вило всю ніч?

— Та ні, — відповів козак, — спав як убитий!

Острівець, на якому вони зупинилися, був круглий, як тарілка, і його береги порослий молодим підліском.

— Нікелю! — гукнув Андрій.

— Га? — Ґном саме зайшовся нагострити каменем сокиру.

— Ходім до лісу, палів нарубаємо. Підуть за списи. — сказав Андрій і, не дожидаючись відповіді, взяв сокиру Никодима і зник у гущавині підліску.

Гном на знак згоди кивнув лисою головою, що блищала на сонці не гірше за його наточену зброю, і провів пальцем по вістрі.

— Готово, — сказав задоволено, впевненим кроком рушив за Андрієм, і незабаром з лісу почувся дружний дзвін сокир.

Мурко й собі тим часом вирішив поплескатися у водичці і побіг туди, де купався Никодим.

Гапка з Мефодієм, нашвидкуруч вмившись, заходилися коло сніданку: різали сало, ковбасу, чистили цибулю та часник.

Раптом до них долинув бас Никодима, який щось вигукнув, а слідом дзвінкий регіт Мурка.

Гапка махнула рукою в бік річки.

— Знову це чудо болотяне щось утнуло! — вигукнула вона.

Мефодій посміхнувся, згадавши розповідь Андрія про Січ.

— Мабуть «німецький поплавок» чи «сомове око» показує, — проговорив упир.

— А це ще що? — здивовано спитала Гапка, і тут же, здогадавшись, що воно може бути, почервоніла і, розсміявшись, фиркнула: — Тьху, гидота!

З-за кущів знову почувся регіт Мурка.

Коник оглядав свій сагайдак, а Жменька й собі взявся підводити шаблю.

— Треба бути готовими, — проговорив лісовик.

— Атож, — погодився Коник, підтягуючи свій лук