Галина Бабич - Тюті

— Диви, Хряпині німчуру повели до річки купатися.

— Німецьке байстря, а люблять, як рідного.

— Так він же їм справді рідний.

— Однаково німчура...

Галя Хряпа мала вже трійко своїх, а четвертого зачала від німця. Жила вона під час окупації у Мейєровій хаті. Євреєць Мейєр вчасно втік із села. А хата в нього була... не хата, а добротний будинок. Отож, одну половину в ньому займала Галя з дітьми, а в другій умостився німецький штаб.

У селі гомоніли: "Галя — нечупара, погана мати і господиня. Якби не чоловік Мусій, то діти б ніколи не нюхали борщу".

Так це ж у добру, мирну годину. А тут війна, чоловік на фронті, німці, вважай, за стіною, діти голодні. Одне слово... нечува-не горе.

У штабних завжди залишалися якісь недоїдки. Собаки у Хряп не було, усе доїдали діти.

— Пане німцю! Дайте хлібця сиротам. Батько на фронті, сама нездужаю.

— Що ти плещеш, дурна?! Ти ще їм скажи, як твій Мусій трощить їхніх на фронті.

— Ну і вдача у цієї жінки. Як бідолашний Мусій жив із нею стільки років? Ще й троїх дітей придбали. Їсти готував чоловік, грядку обробляли діти. А вона...

— Пане німцю! Дайте хоч щось діткам.

Один таки змилостився. У нього було добре обличчя, трохи запалі, уважні блакитні очі, ніс із ледь помітною горбинкою і світле пасемце русявого волосся, що спадало на чоло. Він частенько, коли не бачив офіцер, підкидав дітям істивне. Галя знала ще один секрет білявого, вона любила підглядати за ним: часом, так само на самоті, він діставав з потаємної кишені фотокартку і довго-довго вдивлявся у неї. На картці було двійко дітей — хлопчик і дівчинка, і жінка середніх літ з буклями понад вухами. Жінка і хлопчик у панчішках Хря-пиху анітрохи не цікавили. А от дівчинка — це було справжнє диво: сукенька з коротким ліфом, а внизу — мереживо, на шийці стрічка, а на ній, якась, мабуть, дорога прикраса. "А моя Нюра така обідрана і некрасива. Вся у мене".

У ту мить, коли Галя замилувалася дівчинкою на фотокартці, німець спиною відчув чужий погляд. Обернувся. Цієї він не боявся. Нічого не сказав, тільки вище підняв руку з фотокарткою, аби Галі було видніше. У селі, звісно, ніхто не знав чужої німецької мови, так само, як і німці не знали української. Але всі добре один одного розуміли. Говорили погляди, руки, інтонації. Порозумілися й ці двоє — нечупара Хряпиха і вишуканий білявець німець.

Наприкінці жовтня 1943 року німці покинули Касатовичі. Тікали вони через Пірнове. Куди? Не знаю. Мала була. Збиралися швидко, зосереджено, пунктуально. Практично нічого не забували й не залишали в хатах, де мешкали.

На прощання німець з білявим пасем-цем на чолі подарував Галі ножиці "Puma", кілька банок консервів і губну гармоньку. Думала це все. Аж ні. Через дев'ять місяців Хряпиха народила хлопчика. Назвала Петером. "Зовсім сказилася жінка, — ляскали язиками баби. — Для всіх у Касато-вичах він Петро, а для неї Петер. Німчура, та й годі!"

Для сусідів, може, й німчура, а для Галі — синочок. Вже й підріс хлопчик настільки. що час від часу тітка Горпина кричить зі свого городу:

— Галю, знов твій Петро, окаянний, грушки мої трясе! Роби з ним що-небудь.

— Який він тобі Петро? Петер він! А груші — Божі, а не твої.

— З якого це часу ти стала така побожна? — зачиняла тітка Горпина хвіртку, йшла до хати: "Очі б мої не бачили голодранців цих. Хряп!"

Хлопець ріс, діти грядку обробляли, село потроху оживало. Стали чоловіки з фронту повертатися. Скалічені, а то й зовсім каліки, як-от Левко, без обох ніг.

Ще в Києві, на Спаській пристані, звідки катером "Павлик Морозов" повертався

додому Мусій Хряпа, односельці доповіли йому про Петера.

"Що ж його робити?" — думав чоловік. Мовчав і курив. Курив і мовчав. Коли катер причалив у Касатовичах, Мусій зійшов трапом на берег, перейшов Ве-реб'ївські луки, але додому не пішов. Натомість зайшов до крамниці, узяв пляшку горілки й завернув до діда Терешка.

— Що мені робити, Терентію Івановичу?

— Голову одрубати!

— Та ні.

Випили ще по одній.

— Терентію Івановичу! Що мені робити?

— Голову одрубати!

Піду я додому, до своїх.

Наступного дня він знову прийшов до

діда Терешка.

— Візьміть мене, Терентію Івановичу, сторожем на сінопункт.

Дід узяв. Мусій не тільки сторожував тюки з сіном, які щотижня переправляли баржами на Київ, а й постійно жив у будці на березі Дніпра, яку сам і спорудив власними руками.

"Дніпро!.. Вийдеш на берег — бодай один тільки раз — і на все життя непроми-нуще враження від імлисто-блакитної гладіні ріки, від оксамитно-шовкової трави на тому березі. Це треба бачити. І вміти побачити. Білий, як