Пол Гелліко - Томасина

потягнутися — і раптом зрозуміла, що не можу навіть лапою ворухнути. Таке зі мною було вперше. Я так перелякалася, що все моє лежаче тіло — від вух до кінчика хвоста — став бити дрібний дрож.

Мені подумалось: а може, це кошмарний сон? Сняться ж нам, і то доволі часто, різні жахи: наприклад, за тобою хтось біжить, і ти тікаєш, а втекти не можеш. Якийсь час я лежала тихенько й чекала, поки розвіються останки сновидінь. Але нічого не розвіялось, а як темрява стала блякнути, я зауважила, що й з моїм зором коїться щось недоладне. Усе — кімната, кут, вікно — пливло перед очима, було хитке й непевне. Предмети стали нечіткі, розмазані, а коли я напружувала зір, вони й зовсім зникали. І я вже не лежала, а плавала серед речей, наче поплавок.

Наступне, що я можу пригадати, виглядало так: я лежу на руках у Мері-Pya, а дівчинка говорить:

— Томасино, сонько. Я вже давно-давно прокинулась, а ти ще й досі спиш. Дай-но, Томасино, я скажу тобі щось на вушко. Я тебе люблю!

Мені ж було не до телячих ніжностей… Я була хвора, нещасна, розбита, хтозна, може, я помирала. А намагатися розповісти Мері-Pya, що зі мною сталося щось зле, що я не можу ворухнути лапою, а деколи не бачила й самої дівчинки, дарма, що лежала в неї в руках, було марною справою. Ось у такі моменти люди можуть довести нас до сказу своєю тупістю і нечулістю: вони не в змозі прийняти найпростіший котячий сигнал! Інша кішка одразу б усе зрозуміла, з найпершого погляду, з найпершого запаху. Найменшого поруху моїх вусиків було б досить, щоб кіт зрозумів: я, Томасина, смертельно хвора.

Тим часом жахливий ранок тривав далі. До Мері-Руа зайшла місіс Мак-Кензі, і поки вона допомагала дівчинці вдягатися, я лежала в дитячій. Вдягнувшись, Мері-Pya взяла мене з ліжка, вийшла в сусідню кімнату і зійшла в їдальню. І поки вона снідала, а місіс Мак-Кензі теревенила зі сміттярем, я лежала на стільці й чекала.

Коли ж я закричала від болю, Мері-Pya сказала:

— Томасино, соня ти вередлива, я б на твоєму місці сьогодні взагалі мовчала.

Нарешті місіс Мак-Кензі закінчила свої теревені, поставила біля чорного виходу з кухні мою миску з молочною кашею і гукнула:

— Кицю, йди сюди, дам тобі кашки…

Я лежала на стільці, куди мене поклала Мері-Pya, і могла ворухнути хіба що головою, та ще кінчиком хвоста. Мені було не до їжі та над усе хотілося, щоб ті люди побачили врешті, що мене спіткало лихо, і допомогли мені. Хотілося закричати, заволати на весь голос, та замість крику в мене вийшов жалюгідний писк.

— Томасино, ледарка! — сказала Мері-Руа. — Ану вставай негайно і йди снідати. Ех ти, стара ледача Томасина, ну добре, віднесу тебе сама.

Вона взяла мене на руки, піднесла до миски, поставила на долівку, та я одразу перекинулась на бік. Я спробувала вмитися, але не змогла: і голова, і язик були як не мої. А Мері-Руа, знай собі, торочить:

— Томасино, поки не вип’єш своє молоко, нікуди не підеш! — Так само місіс Мак-Кензі казала їй самій. — Ми з Х’юї Стерлінгом сьогодні підемо до струмка дивитись на форель, а ти лишишся вдома.

Невелика, скажу вам, утіха — лежати при смерті і слухати, як тебе шпетять на всю губу та ще погрожують карою… Бо над усе на світі я любила ніжитися у квітах на березі струмка, котрий впадав у річку неподалік від Ардаратського замку, і дивитися на форель, яка лежить на дні та помахує плавниками, немов опахалами.

Я спостерігала б за фореллю від ранку до ночі. Ловити її не ловила, ба навіть підчепити лапкою не намагалася, хоча не сумніваюся, що це мені вдалося б, аби тільки бажання. Та я була щаслива й тим, що просто тихенько лежу на траві, сама неначе та форель. Подеколи котрась із рибин зривалася з освітленого сонцем мілководдя та перепливала на глибінь, перетворюючись на придонну тінь, і тоді я ступала за нею, вдивлялася в прозорі води і намагалась розібрати її обриси. Діти блукали у заростях понад струмком, а я була собі на березі та дивилася на форель. І ось тепер, варто було подумати, що я вже, напевне, ніколи її не побачу, як на очі мені навернулися сльози.

Я безпорадно лежала на боці, нікому не було до мене ніякого діла, а коли я захотіла крикнути, щоб привернути до себе увагу, з моєї горлянки не вихопилося жодного звука.

Ну нарешті!.. До мене підбігла Мері-Pya і зі словами:

— Томасино, поки не вип’єш своє молоко, нікуди не підеш! — спробувала поставити на лапи. Коли я знову завалилася на бік, дівчинку це насторожило, а коли я впала ще раз, вона загукала: — Місіс Мак-Кензі! Будь ласочка, місіс Мак-Кензі, підійдіть-но негайно сюди. Дивіться, Томасині зле. Будь ласочка, місіс Мак-Кензі, ходіть сюди…

Хатня робітниця поспішила на кухню і схилилася наді мною. Вона так само намагалася поставити мене на лапи, та коли я впала, заявила:

— Ой, Мері, боюся, у нашої киці щось дуже серйозне. Вона навіть стояти не може.

Сльози ринули по щоках Мері-Pya. Вона взяла мене на руки, стиснувши так, що ледь на задушила, і крізь ридання раз у раз повторювала:

— Томасина!.. Томасина!.. Бідолашна Томасина!..

І я почала муркати, як не своя. Мимохіть, проти волі. Місіс Мак-Кензі обійняла нас обох і сказала:

— Дівчинко, не побивайся так, мені аж серце крається від твоїх сліз. Краще візьми свою кицю та віднеси її в лікарню, туди, де твій тато. Він лікар, знає, як її полікувати. Якщо прийдеш до нього і скажеш, що ти не просто так, побачиш, він навіть не сваритиме.

Плач Мері-Pya одразу ж ущух, куди й поділися сльози в очах.

— Чуєш, Томасино? — усміхнулася дівчинка. — Ми підемо до тата, і він зробить так, щоб ти одужала.

Мушу зізнатись, я не розділяла її оптимізму і, правду кажучи,