Лідія Віріна - Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь

на Півночі, вийшов на пенсію і

переїхав до Чорнобиля. Побудувався, легко зійшовся зі

старожилами: гостинні, відкриті він і його дружина, яка

служить телефоністкою в чорнобильській пожежній частині.

Сергій, їхній син, закінчив це ж саме Черкаське училище, уже

начальник чати, б’ється з вогнем.

Першокурсників запрошували подивитися змагання з пожежно-

прикладного спорту, які схожі на свято: барвиста форма, блискавичні впевнені рухи спортсменів. На звичайних навчаннях, де курсанти-новачки теж ще глядачі, дедалі краще видно, яких

зусиль коштують швидкість, спритність. Коли ж біля навчальної

вежі хлопці б’ються з полум’ям, про святковість взагалі нема

мови. Вогонь не бутафорський — рвучкий, непокірний. Недовго

вдається йому господарювати на «жарівці», вогнегасник, влучний

у вправних руках, вгамовує розпечені хвилі, як не гарчать

вони, припадаючи до землі.

«Вогняні хвилі...» Колись малого Володика, захопленого

книжкою Жозефа Роні про стосунки первісної людини з вогнем, дивувало: розповідь часто наводить на думку, що Вода і Вогонь

схожі між собою. Тепер Володя знає: вода і вогонь сусідують, хоча б тому, що до початку нинішнього сторіччя, поки

російський інженер Лоран не застосував хімічну піну для

наступу на вогонь, люди не знали кращої зброї проти пожеж, ніж

вода.

У лабораторії протипожежного водопостачання Володя наочно

бачить могутню силу струменів, які б’ють з лафетних стволів, і

тонесенькі струмінці, утворювані розпилювачами. Вони майже

невидимі, легкі, як туман. І теж могутні: здатні гасити

особливо небезпечні пожежі у підвалах.

Кожна лабораторія в училищі — цілий світ. А от підручники...

Формулювання часто нагадують шкільні підручники, відверто

розраховані на заучування. В школі всі десять років Володя не

мав трійок. В училищі трійки є... Йому все відчутніше не

вистачає часу. Проте він не залишає «власну розвідку». В

бібліотеці училища все, що стосується боротьби з пожежами, перечитав. Ходить до міської бібліотеки. Пристрасть цього

першокурсника до читання не приховалася від викладачів і

командирів. Приносять Правику літературу з дому, радять, що

можна придбати. І Наталі Іванівні в Чорнобиль разом з листами

пошта приносить довгі списки. Для неї звичні подорожі за

книжками в Київ, Чернігів. Шукала для Володі-школяра твори В.

І. Леніна, добирала нові видання Олеся Гончара, Івана

Єфремова.

Досить скоро Володі приходить бандероль: книжечка про

Великий театр у Москві. Що в ній? Чи мама не помилилась?

Та зразу впадають у вічі рядки: «11 березня 1853 року згорів

Великий Московський театр». Про це Володя знав з планшетів, але тільки сам факт. Як і те, що в 1838 році в Петербурзі

згорів Зимовий палац. Усе на світі горіло. Отже, усе, що існує

навколо, може згоріти. Створене десятиріччями праці, зусиллями

поколінь — зникає майже блискавично, лишаючи по собі попіл...

«Театр,— читає Володя,— вражав величчю і витонченістю», був

зручним: сцену прегарно видно з будь-якого місця на п’яти

ярусах. У Великому театрі виконувалися твори знаменитих

композиторів, на його сцені виступали найуславленіші співаки.

Одне слово, це була гордість Москви.

Пожежа почалася раптово. Пожежні команди прибули швидко, але

фактично не діяли.. Театр палав зсередини, і зменшити силу

полум’я не було жодної можливості. Театр згорів повністю. А

пожежні команди, скликані з усього міста, весь час перебували

в спостерігачах: їхні труби подавали воду не вище другого

поверху....

Російський письменник-гуморист Іван Горбунов в одному з

оповідань висміяв трагікомічну метушню пожежних на чолі з

брандмайором. Паніка панувала і всередині театру. Залізну

завісу не зуміли закрити. Не встигли звільнити сцену від

декорацій. Причини пожежі не знайшли, встановили тільки, що

вона виникла в кімнатці, де складали свій одяг робітники.

Троє з них, рятуючись від вогню, вибігли на дах. Двоє зразу

ж кинулися вниз і розбилися. Третій в сліпій надії чекав на

порятунок. Але вже не витримував, готовий був також за будь-

яку ціну покінчити з жахом. Натовп унизу завмер, неминучою

здавалась загибель людини. Безпорадність остаточно

паралізувала пожежних. Тоді вперед виступив ярославський

селянин Василь Марін: «Спробую?» Кого міг питати? Одного себе.

Схаменувшись, пожежні підтягли до стіни драбину. Сміливець

спритно дістався верхівки колони над входом, не вагаючись, схопився за ринву. Звідти вже близько до даху. Простягнув туди

жердину з мотузкою. Робітник, що за мить раніше був

приречений, метнувся вниз до землі, до людей, до життя.

Володя, здавалося, на власні очі бачив драматичну картину.

От ще один довід того, що людина рішуче може змінити поведінку

багатьох і взагалі весь розвиток подій.

Водночас одна людина здатна звести нанівець спільні героїчні

зусилля... В ленінградському путівнику хлопець розшукав

подробиці про пожежу в Зимовому палаці. Це архітектурне і

мистецьке чудо, витвір Растреллі, загинуло на п’ятнадцять

років раніше, ніж московський Великий театр. Невже люди нічому

не вчаться? Такі короткозорі...

Мільйони карбованців було витрачено на великий палац, що мав

понад тисячу залів і палат. Були в палаці театр і церква, незчисленні галереї, парадні сходи. Були спеціальні сходи на

випадок пожежі...

Палац, зведений «для єдиної слави всеросійської», будували

понад шість десятиріч. Вогонь знищив його за добу і шість

годин.

На тогочасній акварелі жахливе видовище постає великим

планом. Гриб з вогню й диму закрив півнеба над біло-

смарагдовими корпусами. Язики полум’я рвуться з вікон.

Двадцять тисяч гвардійців за наказом Миколи І допомагали

пожежним командам. І всі виглядають загіпнотизованими: вогонь, який «здіймався до неба високим стовпом, хвилювався наче море, спалахував сліпучим снопом ракет» не мав меж.

Того вечора в Петербурзі виступала уславлена балерина Марія

Тальйоні. Придворні, найвищі чини армії, франти заповнили

театр. Микола І з імператрицею — в своїй ложі. Охоронцями

керує флігель-ад’ютант Лужин. Його і повідомили: в

Фельдмаршальському залі — вогонь.

Трохи раніше, перед виставою, Лужину доповіли, що в кімнатах

нижнього поверху палацу гар. Разом з начальником пожежної

команди ад’ютант оглянув приміщення. В димоході тліла сажа.

Димохід привели до ладу: пожежні були тут добрими фахівцями, до їхніх обов’язків входило чистити димарі.

Поспішаючи до палацу, флігель-ад’ютант нервово питав себе:

«Невже прогавив?»

Страшне коїлося на Палацовому майдані. Слуги панічно

перебігали з під’їзду в під’їзд, дим розповсюджувався, падали

стіни. А імператор дивився балет «Повстання в Сералі...»

Микола І розпорядився викликати всі пожежні частини. їх було

в Петербурзі двадцять: п’ятсот пожежних зі смоками і діжками

на кінних возах. Вони ще ніколи не діяли разом, до того ж їм

заважав натовп. Солдати, підняті за тривогою, намагалися

звільнити майдан від сторонніх, але люди бігли і бігли сюди з

усіх кінців міста. Натовп гомонів, іржали коні, били барабани.

Микола І з’явився в одній з палаючих зал просто з театральної

ложі — в чорному капелюсі, з біноклем у руці. Дав