Санфіров - Рута

— Якби твоя сестра не послухалася, а послала тебе подалі і сказала: «Не заважай. Я вже доросла!» Що б ти зробив?

Козлов, певно, уявив собі таку ситуацію, тому раптом почервонів і мовчки показав замполіту стиснутий кулак.

— Ні, — по-батьківськи посміхнувся йому капітан Ковязін. — Дівчат краще не так. Дівчат краще по м’якому місцю.

Солдати знову зареготали. А Іван нахилився до Андрієвого вуха:

— Намалюй краще Козлова. І напиши: сержант усіх Козлов.

Замполіт відчував себе на коні і впевнено диригував аудиторією. Коли відлунали останні смішки, він підняв руку, вимагаючи уваги, і додав голосу сили.

— Отже, який висновок напрошується? — це було запитання для самого себе, погляд капітана прочесав аудиторію, збираючи увагу слухачів, а груди вдихнули повітря. — Висновок такий, що ми з вами повинні бути готовими відновити конституційний лад у Литовській РСР за наказом Головнокомандувача. А хто у нас Головнокомандувач? Єфрейтор Ридванський! — раптом гавкнув замполіт, переводячи погляд у куток.

— Я! — рефлекторно підхопився Іван, грюкнувши партою.

— Головка від... ху... протигаза. Ти там щось із землячком розбалакався, а я до тебе звертаюся. То хто у нас головнокомандувач?

— Президент СРСР Горбачов, — бадьоро доповів Іван.

Замполіт гмикнув:

— Правильно, сідай.

Але єфрейтор залишився на ногах.

— А можна запитати? — сказав він.

— Можна Машку за ляжку і козу на возу. А в армії дозвольте, — завчено пробуркотів капітан. — Запитуй.

Іван зробив вдих, набираючи повітря та сміливості:

— От нас у школі вчили, що Литва, Латвія та Естонія добровільно приєдналися до Радянського Союзу, — почав він.

— Добровільно, і що? — перервав його замполіт.

— Ну а коли добровільно приєдналися, то хіба ж їх не треба добровільно відпустити, якщо роздумали?

Це був очевидний виклик, і солдати принишкли, через плечі озираючись на сміливця.

Замполіт зіщулився:

— У школі вчився. Грамотний. Сідай.

Іван сів, зблідлий від власного нахабства. Андрій смикнув його за рукав:

— Чого ти весь час лізеш?

Але Іван чекав замполітової відповіді, не відводячи від того очей. А капітан Ковязін обсмикнув кітель, символізуючи перехід від розмови «по душах» до офіційного річища.

— Для дуже грамотних пояснюю, — він знову обвів поглядом кімнату, немовби шукаючи тих самих дуже грамотних. — Ви складали присягу. І повинні виконувати свій священний обов’язок із захисту Радянської Батьківщини. Що не ясно? — голос його задзвенів металом, солдати затамували подих. — А купка скажених націоналістів — це ще не вся Литва. І прогресивна молодь, комсомольці зараз об’єднуються у добровольчі дружини, щоб дати відсіч фашистам та їхнім наймитам! Тому всілякі розумники, — він недобре поглянув у бік Ридванського, — повинні нарешті зрозуміти, під чию дудку вони витанцьовують.

Запала тиша, так що стало чутно, як у коридорі стукають підковки чиїхось формених чобіт. Цок-цок, цок-цок. За мить двері відчинилися, і на порозі виріс вістовий.

— Товаришу капітан, вас терміново викликає командир полку! — сурдинним голосом, неначе зі старої платівки, доповів він.

— Добре. Іду, — махнув йому рукою замполіт. — І запам’ятайте! — знову звернувся він до слухачів. — Ваша задача — не думати, а виконувати накази. Єфрейтор Ридванський!

— Я! — підхопився Іван.

— Сьогодні замість вільного часу почитаєш статути, і якщо знайдеш там слово «думати», одразу станеш сержантом. Зрозумів?

— Так точно!

Козлов коротко реготнув. Замполіт знайшов поглядом чергового і подав йому знак.

— Взвод! — одразу зметикував той. Солдати підхопилися, неначе на пружинах. — Струнко!

— На сьогодні розмову закінчено, — підсумував замполіт і пішов до дверей.

— Блін, а звільнення в місто відмінили, — почулося з перших парт.

— Ой, що ж це буде?

— Торба нам, хлопці, — тихо заскиглив хтось іззаду.

— Вільно! Розійтись!

7

Єдине, що дозволяло Андрієві змиритися зі службою — це малювання. Фактично неконтрольований процес — адже начальство малювати не вміє, а тому йому можна довго пояснювати, як складно було зобразити мужнього бійця з автоматом на тлі прапора, а самому швиденько перемалювати його зі старої листівки і отримати кілька годин вільного часу. Та й можливість вийти в місто, щоб купити фарби, дефіцитні, як і все зараз,— це зовсім не те, що звільнення в місто раз на місяць. Сидячи у своїй маленькій комірці, Андрій із жахом згадував учебку, в яку потрапив зі злої волі майора з військкомату — той побачив шарж, що призовник за звичкою малював від нема що робити, впізнав себе, відібрав, розлютився, малюнок порвав, а борзого хлопця направив у спецназ, щоб той набрався розуму та поваги до начальства.

Учебка спецназу й досі стояла перед очима, а точніше, підбиралася комом до сонячного сплетіння. Адже найяскравішим враженням, що залишилося від тих днів, було постійне блювання. Солдатам на марш-кидок видавалося по фляжці води, пити яку мали право тільки за командою, по ковточку, а тих, хто порушив, старшина примушував випити всю воду з фляжок відділення. «Ти хотів пити? — Пий!» І солдат пив, літр за літром, скільки могло вміститися у шлунку, і кожен підходив до нього зі своєю фляжкою. І порушник давився, блював, а старшина примушував його пити далі, і він знову блював... А постійні удари у сонячне сплетіння, яке офіцери практикували як покарання під соусом перевірки міцності пресу! Удари, від яких тельбухи підстрибували до горла, а подих стискало непереборною судомою. Фізіологічні потреби — вода, їжа, сон — у спецназі були головними способами покарання. Після марш-кидку, коли серце вистрибує з вух, а живіт зводить від голодної нудоти, взводний міг влаштувати вишукане знущання в їдальні, коли перед солдатами ставили жирний наваристий суп, але щойно давши команду їсти, офіцер раптом чіплявся до когось, занадто спритного або занадто повільного і, не давши донести ложки до рота, знову піднімав взвод командою «Встати! Струнко!», а потім знову, і знову, і знову, аж поки не закінчиться час на обід, і тоді — найвищий кайф для взводного, який сам не забувся вмаламурити перше, друге та компот, — кожен солдат мав особисто взяти так і не спробуваний суп і вилити його у бачок для сміття, з якого годували свиней на задньому дворі.

Це викликало нові спазми у шлунку, а офіцер тільки посміювався, дивлячись на солдатські муки. «Спецназівець має відринути все — сором, біль, голод, спрагу. Ви не люди. Ви — механізми. Механізми для виконання волі командира. Тобто моєї волі! — полюбляв повторювати взводний, проходжаючи перед голодною