Андрій Анатолійович Кокотюха - Розбите дзеркало

пробілу на клавіатурі, засвітився монітор. — Думайте про мене що завгодно. Але зараз я роблю жест доброї волі. Бо не хочу, аби ви писали й підписували документ, яким поставите себе й довіру до себе в дуже сумнівне становище.

Руки розвернули монітор так, щоб Лорі зі свого місця було видно. Лора трохи посунула стілець убік, аби краще бачити. Курсор уже відкрив жовту теку, там лежав єдиний файл.

Зображення.

Христенко клацнув «мишею», запускаючи відео.

На чорно-білому зображенні з відеокамери Лора впізнала хол їхнього готелю. Повз рецепцію до виходу швидко пройшов Сокіл, дивлячись просто перед собою і явно знаючи, куди й для чого йде. Коли вхідні двері за ним зачинилися, тайм-код у правому нижньому куті показував 22 : 04.

Наступний кадр явно склеїли з попереднім. Але це нічого не міняло. Бо Сокіл повернувся назад до готелю й так само швидко перетнув хол, тепер уже в протилежному напрямку.

Час повернення — 23 : 02.

— Не розчаровуйте мене, Ларисо Василівно, — слідчий запустив коротке відео знову, хоч Лора вже не дивилася. — Не кажіть, що це підробка, фотомонтаж або — що на відео не Богдан Соколовський. Вірю, ви міцно спали. Так само знаю, що Ігор Яровий після вчорашньої зустрічі став для вас небезпечним. Точніше, для тих, на кого ви працюєте. Банк «Омега», я не помиляюсь? Та ні, у мене ж є ваша візитівка, — Христенко знову пошкріб носа нігтем. — Ви зрозуміли, що Яровий — проблема. Доповіли про це керівництву. Маю всі законні підстави вилучити ваш мобільний телефон, перевірити список останніх дзвінків, встановити абонентів. Ви ж знаєте це. Так само, як знаєте, що факт вашої розмови з кимось із старших буде доведено. Ну, а далі просто. Таких, як Соколовський, навчених убивати…

— Богдан не вбивця! — Лора, вже не стримуючись, вдарила кулаком по столу.

— Він учасник бойових дій, — на відміну від неї, Христенко зберігав спокій. — Скажете, служив там при штабі чи на кухні? Прекрасно знаєте — був на «нулі»[4].

— Це ні про що не говорить!

— Хіба на війні солдати не вбивають людей? — тепер слідчий питав скрадливо. — Чи, по-вашому, ті, хто думає інакше, ніж ви, хто не такий ідейний — не люди?

У Лори потемніло в очах.

— Ви самі себе чуєте зараз?

— Я себе чую. А ви не чуєте мене. Соколовському наказали помножити на нуль Ярового й тим вирішити проблему. Забрати з дороги серйозну перешкоду. Слідству вже відомо про конфліктну ситуацію між київським банком «Омега» і нашими чернігівськими підприємцями.

— Маєте докази причетності Богдана? Крім відео з камер, яке лише свідчить, що в певний час його не було в номері?

— Маю версію, Ларисо Василівно. Пишіть пояснення, забирайте документи, займайтеся своїми справами. Дайте нам змогу працювати й виконувати свою роботу.

Христенко підсунув Лорі паспорт.

Затим — чистий аркуш, який витягнув з принтера.

Поклав на нього дешеву ручку.

4

— Здуріла! Про таке телефоном…

— Так рулюй сюди, поговоримо віч-на-віч!

— Щоб ти знала, я вже в машині! Лоро, я зірвався двадцять хвилин потому, як ти сказала мені про Сокола! Їду трасою, ось уже Бровари!

— Усе одно, — Лора вперто правила своє, хоч від думки, що Гайдук уже мчить на допомогу, трохи попустило, заговорила спокійніше. — Без подробиць. Я повинна знати, як діяти далі, бо Сокола витягати треба.

— Для чого я, по-твоєму, підняв задницю?

— Я не можу сидіти тут просто так і чекати на тебе. Де сидіти, на лавці в парку? Машину місцеві копи для чогось арештували й примостили у своєму внутрішньому дворі.

— Не мають права.

— Без тебе знаю! — огризнулася Лора. — Я про те, що найближчі півтори години містом отак тинятися не збираюся.

— Заселися назад у готель. Сиди в номері… чи лежи.

— Гайдук! — Вона тупнула ногою й вигукнула так голосно, що на неї почали озиратися перехожі, тож стишила голос, повторила: — Гайдуче, ти знущаєшся? Не виводь мене.

— Гаразд, що ти хочеш почути? — шеф пішов на мирову.

— Без подробиць, які справді не можна довіряти телефону, — Лора так само відступила. — Але… вчора, наша розмова… Згадай.

— Та кажи вже.

— Ти переконував себе, що Яровий погрожує мені. Або за посередництва адвоката це робить той, на кого він працює, Іван Данилюк. Далі ти запропонував вивести Ярового з гри, прозвучало це недвозначно. Забув?

— Ні. А ти забула, що я міркував уголос?

— Гайдуче, ми обоє знаємо, що може стояти за такими міркуваннями. Я розуміла, куди йшла працювати. І просила тебе, якщо можна, не втаємничувати мене в деякі особливості кризового менеджменту. Ти ж так охрестив певні, гм, нюанси в роботі служби безпеки банку «Омега».

— Лоро, траса після дощу погана, слизька. Мені важко балакати з тобою й стежити за дорогою. Коротше можеш?

— Запросто. Після нашої розмови ти говорив із Соколом? Він же заради мене кого завгодно дістане. Мені лестить мати такого захисника-охоронця, заздрю його дружині, спокійна за дітей. Та проте, Гайдуче: йому досить натяку. Натякав?

Відповідь була після короткої паузи, яку Гайдук заповнив сопінням у трубку.

— Жодних натяків, — мовив нарешті. — Як ти взагалі могла про таке подумати?

— А бач, подумала. І, напевне, не лише я. Інакше чому Богдана затримали?

Знову пауза.

— Лоро, зараз ти мене засмутила, — сказав нарешті шеф рівним спокійним голосом, у якому було більше батьківської турботи, ніж нотації чи праведного гніву. — Ми обоє в різний час і різний термін працювали в слідстві. Щойно ти забила на сполох, перше моє запитання: чому нашого Сокола затримали за підозрою в убивстві? У того слідчого, як там його…

— Христенко.

— Ага, у твого Христенка мали би бути для того підстави.

— На час скоєння злочину Сокола не було в готелі. Доведено. Куди пішов, для чого — поняття не маю.

— Мисли ширше, — зараз Гайдук уже відверто виховував Лору. — Ось що значить три роки без практики. Втрачаєш хватку, навички, кваліфікацію. За що тебе тільки хвалили…

— Ти мій начальник, — відчеканила Лора. — Але статус не дає тобі права дорікати мені. Тим більше — хамити.

— Ані те, ані інше, — голос у трубці знову зазвучав примирливо. — Я намагаюся трошки стимулювати твій процес