Марина Гриміч - Варфоломієва ніч

«кабінеті» свого власного ресторанчика на околиці одного із своїх сіл пізно ввечері. Під покривом ночі. Чому пізно ввечері? А тому, що Калитка теж був людиною. І він теж залежав тією чи тією мірою від начальства. Тобто від М.Разіна. Навіщо тому знати про відвідини конкурента?

Розмова не в'язалася. Варфоломійович крутився, як муха в окропі, проте хазяїн мовчки наминав свої ж закуски. Павло Іванович, мудро оцінюючи ситуацію, моргнув Паваротті, і той припер з машини ящик вірменського коньяку.

Калитка повеселішав. І став активніше працювати щелепами. Відкоркували пляшку, і кабінетом поширився специфічний аромат. Хазяїн вдихнув його чутливими ніздрями і спитав:

– Ну то що, хлопці, які ваші шанси?

Лід рушив! – подумав Павло Іванович, а вголос сказав:

– На нашому боці удача і симпатія виборців.

– До с… (перепрошую, дорогі мої читачі) ваша симпатія виборців! Ви що, з печі впали? Що, не знаєте, як робляться сьогодні вибори?

– Та, здогадуємося…

– Здьога-адуємося, – перекривив їх Калитка. – Конкретніше давайте, конкретніше! Що ви мені можете запропонувати, крім «симпатії виборців»?

Члени групи підтримки замислилися. Але ж вони тундра безпросвітна! Темнота! Поки що не здогадуються, про що йдеться.

– Лобіювання у парламенті, – розумно прорік Павло Іванович, дещо вагаючись.

– Та у мене свій лоб, слава богу, проб'є яку хочеш стіну! – пожартував по-сільському Калитка. – Ви мені по суті! Конкретніше!

Здається, Васнецов здогадався і шепнув на вухо Пашці: «Кажется, он на бабки намекает!»

– Якщо кажеться, то хреститись треба! – почувши шепіт, грубо сказав Калитка. – Але взагалі-то правильно мислите, товариші… правильно!

– А-а-а! – в один голос сказала трійця чоловіків (четвертий – дідусь вже солодко спав у машині) і перезирнулася: таке в їхні плани не входило.

Калитка незворушно наминав голубці й роздивлявся ошелешених співрозмовників. Він ніяк не міг зробити для себе висновок. Хто перед ним: політики, на яких можна ставити, чи авантюристи?

Павло Іванович зосередився і прорік другу розумну фразу.

– Пане Калитко, я Вас зроблю головою райдержадміні-страції.

Калитка розреготався:

– Оце насмішив! Ти – мене… Синку, тобі хвости коровам крутити на моїй фермі, а не робити мене головою райдерж-адміністрації! О-хо-хо! Ну таки насмішив!

– Я – племінник віце-прем'єра, – похмуро сказав Павло Іванович і почервонів. Бо збрехав. Не був він племінником, а лише знайомим кума його сусіда, і не віце-прем'єра, а одного з екс-віце-прем'єрів.

Калитка стрепенувся. Голови колишніх колгоспів, як правило, поважають державну ієрархію. Він кахикнув і сказав:

– А воно мені й не треба. Я тут сам собі хазяїн, а там буду попихачем у віце-прем'єрів…

Розмова і далі не йшла. Калитка сьорбав борщ. Іншим разом гості б здивувалися: чому він після «другого» їсть борщ. Однак зараз їм було не до того. Вони продовжували колупати закуски.

Треба було б зібратися і поїхати, але жалко було лишати ящик коньяку. Вони сиділи і думали, як би забрати коньяк і водночас якомога інтелігентніше вибратися із цієї ситуації.

І раптом блискучого гравця й артиста-авантюриста Вас-нєцова-Паваротті осяйнуло. Він лукаво всміхнувся і, демонстративно заглядаючи у вічі Калитці, спитав:

– А ведь, милейший Петр Иванович, вы же не питаєте особой любви к Разину? Вы, небось, и сами бы приплатили нам, чтобы мы посадили его в лужу? Не так ли, дражайший?

Калитка побуряковів і опустив очі в тарілку з варениками і шкварками.

Авантюра вдалася. Васнєцов-Паваротті увійшов в азарт:

– Слушайте сюда, Петр Иванович. Послушайте опытней-шого игрока. И очень внимательно.

Відомий співак розклав усе по поличках: Колосальний – день учорашній, та й приївся він виборцеві. Це раз. Хоча свої десять процентів він візьме. Божевільного Граніна теж скидаємо з балансу. Це два. Цей нехай радіє, якщо за нього проголосують дружина і теща. Чотирьох самураїв із уламків партій також не беремо до уваги. Це три, чотири, п'ять і шість і приблизно 10-15 процентів. Так. Хто у нас залишається? Цей, комуніст. Ну, він би сам міг набрати у нас на окрузі в першому турі процентів тридцять. Якби не було Варфоломійовича. Він відірвав від нього всі ветерансько-пенсійні голоси. Ну, майже всі. Йому даємо десять, максимум п'ятнадцять процентів. І що ж лишається? Залишається Печеніг і Разін. І 60-70 процентів. Як будемо їх ділити?

Васнецов загадково посміхнувся.

Калитка підняв налиті кров'ю волові очі і втупився у Васнєцова-Паваротті. Варфоломійович із захватом дивився на зятька. Павло Іванович усміхався.

Васнецов продовжив: якби наш народ жив за законами, то 50 процентів чесно заробив би Пашка. Молодий, гарний, чарівний, розумний і перспективний. Чим не депутат! А головне, виборцю він дуже полюбився. Майже всі села об'їздив! Це не жарт! Але поки що країна у нас живе за звичаєм, і тому вибори – це не те, як проголосував виборець, а як підрахувала виборча комісія. З цієї точки зору, звісно, Разін у вигіднішому становищі. Тут він може відхопити всі 40 процентів… Якщо, звичайно, йому не стати на заваді…

Останні слова були сказані з особливим акцентом, з особливою загадковістю, таємничістю. Колишній голова колишнього колгоспу, а нині голова акціонерного товариства «Промінь» Петро Іванович Калитка перестав жувати. Він уп'явся воловим оком на Васнєцова-Паваротті, а той замовк і почав їсти холодний борщ. До борщу приклалися не менш заінтриговані, аніж Калитка, Варфоломійович і Печеніг.

Калитка терпляче чекав, поки Васнєцов-Паваротті доїсть борщ. А той їв повільно, з апетитом, розтягуючи задоволення, граючи на нервах гравця-опонента, тобто Калитки. Нарешті той зрозумів, що досвічений гравець сказав усе. А головна фраза в цьому «всьому» – це: «Якщо йому, звичайно, не стати на заваді…».

Це означало: просто чесно перерахувати голоси.

Паваротті артистично взяв коньяк і сказав тост:

– За чесні вибори!

Усі по-змовницьки чокнулися, і їсти стало веселіше. Наші відвідувачі дійшли і до голубців, і до вареників зі шкварками. Виявилося, що в гостей апетит не гірший, аніж у колишнього голови колишнього колгоспу.

У принципі, якщо хтось розуміється на підтекстах, натяках і мигах, то зрозуміє, що справу було зроблено. Навіть до Варфоломійовича це дійшло. Тож розмова полилася дуже невимушена про зовсім відсторонені речі, як, наприклад, про надої молока в корів, яких виганяють на пашу, а не тримають у корівниках.

Була вже дуже пізня година, коли в кабінет приватного ресторану увірвалася, мов фурія, огрядна жінка із здоровим буряковим кольором обличчя, із золотими «циганськими» сережками у вухах, золотими зубами і «цвітастій», як кажуть у народі, хустці на плечах. Уже з порога вона заверещала несамовитим голосом:

– Ах ти гад такий-розтакий! Неакур-ратіст проклятий! (Яка цікава мова, – подумав Печеніг). Я його жду-визираю, уже собі всі очі видивила, а він