Лариса Володимирівна Денисенко - Сарабанда банди Сари

Це щось iндiянське? Я взагалi не молюся. Я - творча людина, я звик, що на мене моляться. I моляться! Тисячi! Нi, кiлька тисяч прихильникiв! Юнi дiви присвячують менi свої вiршi, ви тiльки послухайте: «О, твоя музика, о, твої пальцi, що водять тiлом вiолончелi, хай нам наврочено - розлучатися, тiльки без тебе зiстрибну я з скелi». «Щодо мене можете бути спокiйним. Нiяких скель. Можете закладати останню гривню - я молитися на вас не буду. За вас, втiм, також не збираюся». Я втiк до туалету. Сара не вiдповiдала. I це називається - цивiлiзована країна. Де зв'язок? - хотiлося поцiкавитися. З ким вона там зустрiчається? З продавцями наркотикiв? Я сидiв в туалетi з мобiльним телефоном у долонях, чув вiддалене буркотiння фактично незнайомих менi чоловiкiв i нiчого не розумiв про своє життя.

Я схопив книжку-розмальовку про пригоди мишеняти й почав зачервонювати йому вуха. Не допомагало. Треба перехоплювати iнiцiативу в свої руки! Вiд самого початку було зрозумiло, що цей вечiр чарiвним не буде, але ще трохи - i мене знудить. Або станеться щось непоправне. Зрештою, пiдлаштовуватися пiд огидного залицяльника Сари на очах її дядька та «Мiлiка» (Мiлiка - особливо!) менi не хотiлося. Будемо його дiставати. Так, що я про нього знаю? Вiолончелiст. Операцiя буде зватися «Цькування вiолончелiста вiолончелiстами». Бо сам я з ним не впораюся.

Добре. Що я знаю про вiолончелiстiв та вiолончелi? Небагато. Краще б кити, але що поробиш, працюватимемо з тим, що є. Гiтара зi смичком. Скрипка-переросток. Ну i звiсно: Гагарiн вiолончелi - Мстислав Леопольдович Ростропович. Дивно, що Вiолончель не назвали Леопольдом чи Мстиславом. До речi, з цим матерiалом працювати можна… Так, далi. «Вiолончелiст». Амадео Модiльянi, олiя, жовто-ультрамариновi кольори. Вiолончелiст бiльш за все нагадує декабриста, який переховується у вiддаленому поселеннi. Аскет з борiдкою. На вгодовану пику Валентина Юрiйовича це не схоже, але поговорити можна… Як я мiг забути! Коли в мене був роман з однiєю дiвчиною з Великого Новгорода, ми часто зустрiчалися в Москвi. I не тiльки кохалися, а й культурно збагачувалися. Наприклад, ходили до театрiв. От якраз в театрi Маяковського я й бачив цю виставу. Як вона називалася? Щось класичне з сучасним додатком. О! П'єса називалася «Дама з собачкою та iншою живнiстю». Одним з героїв там був самотнiй вiолончелiст Аркадiй, який тримав у себе кроленя Фiлiпа, а якiсть своєї гри перевiряв за iнтенсивнiстю хрумкотiння Фiлiпа морквою. Це вже ближче до теми! З цього могло б вийти кiлька дiставань.

«Ви, звiсно, можете заперечувати, я звик до полемiчних бесiд, але менi здається, що iсторично-аграрнiй країнi абсолютно не пiдходить лiберальна маячня. Конкретикою, виходить що так, треба цю країну брати! Озимi, яровi. Яровi, озимi, сувора послiдовнiсть! А не сюди-туди, туди-сюди, а потiм, виходить що так, взагалi в iнший бiк». Наскiльки я зрозумiв, Вiолончель нав'язував присутнiм своє полiтичне бачення. Коли вiн побачив мене, схопив мою улюбену карафу та почав розмахувати нею. «Органiзуєте?» Вiн вперше менi посмiхнувся. Ну, вперед, Павле. «А у вас є кроленя?» Запитав я у Вiолончелi, обережно вихоплюючи з його рук порцелянову карафу-качку. Як я i розраховував, з вiдповiддю Вiолончель вагався. «Що в мене є?»

«Виходить що так - кроленя. Адже маленький крiль - улюблена тваринка вiолончелiстiв». Я навмисно говорив таким голосом, наче збирався показати хлопчикам та дiвчаткам веселий фокус з повiтряною кулькою! «Хто вам, виходить що так, сказав таку дурницю?» Я вирiшив цього разу додати не одну, а двi склянки словацького горiхового лiкеру до «iспанської«сумiшi. «Прочитав у спогадах Йо Йо Ма». Цiкаво, чим вiн зараз буде крити? «Де? Та звiдки ви взагалi знаєте про Йо Йо Ма?» Про Йо Йо Ма я згадав випадково. Коли я вперше почув цi звуки - «йойома», я подумав, що йдеться або про китайську iграшку, або про репiвсько-гопiвськi приспiви. Йо Йо Ма - як було з'ясовано згодом - був вiдомим вiолончелiстом китайського походження. Втiм, щодо китайського походження - я не помилився. «Вам буде цiкаво дiзнатися, що географiя - така наука, яка охоплює надзвичайно рiзнi сфери життя та розвитку всiх країн свiту, а також суспiльства». Вiн мовчав. «Виходить що так!» Додав я.

«Хлопцi, а давайте подивимося, що в нас є на десерт!» «I покличемо Снiгуроньку», - подумки додав я. Гестапо вирiшив виступити в ролi миротворця. Ну-ну. «На який десерт? Це що, з головними стравами, виходить що так, завершено? Але я голодний! У мене не було можливостi нормально поїсти. Позавчора в мене була репетицiя, вчора ми гуляли на днi народження Карла, а вiн i не думав нас пригощати. Взагалi вiн вкрав у мене iменну партитуру. Я б нiколи не став їсти з його рук! Я вже мовчу про те, як вiн отримав заслуженого! То що, я не можу i зараз попоїсти як слiд? В будинку свого кращого друга?» «Думаю, що трохи домашнiх ковбасок з яблучним конфiтюром не завадить. Зараз Емiль розiгрiє«. Гестапо не хотiв сперечатися з Валентином Юрiйовичем. От чого я не розумiв, то це того, як вiн мiг товаришувати з таким… суб'єктом.

«Валентине, давай вийдемо, я тобi покажу, над чим я зараз працюю. Павло був таким люб'язним, що видiлив менi свiй кабiнет…» Емiль тим часом щось занотовував у траурний записник. «Це що в тебе таке?» «Це - спецiальний записник. Я занотовую туди мертвi години, вечерi, днi». «Що, невесело тобi?» «Виходить що так». Я всмiхнувся малому. Малий, коли не грає i не згадує стареньких Саранських, ну i не виписує собi дипломи про генiальнiсть, доволi непоганий малий.

«Треба розiгрiти ковбаски. Смачна їжа, звiсно, не врятує зiпсованого вечора, але й голодним спати не ляжеш. Шлунковий ельф буде спокiйним i не питиме жовчний сiк. Старенька Саранська завжди казала: якщо ви чекаєте у гостi щось поганське - бiльше уваги придiляйте частуванню, бо коли вже з гостем вам не поталанило, то про їжу ви, слава Творцю, спроможнi потурбуватися власноруч». Емiль повернувся до мене та пiдморгнув: «Ще є японська мультяшка про вiолончелiста Госю. Той також з усiлякими звiрятками товаришував та грав Бетховена!» «Госю… Емiлю, слухай, а в нього дiйсно нiчого не було з Сарою?»

«Одного разу Iраклiй Петрович, цей нечесний фiлателiст (вiн колись сказав старенькому Саранському, що може дуже далеко плюнути, бо в його зубiв така диспозицiя, що слина летить далеко-далеко. Вони потiм довго стояли на балконi й сперечалися, хто далi плюне. Плюнули. I хоча виграв