Іван Іванович Білик - Похорон богів

Такого не бачено було вже тридцять і два роки — відколи загнувсь отой Щек, що про нього вони тепер співають, начебто його вжалила змія.

Отож коли наші повитягали з болота всіх варяжків, князя й тут не було: ні серед живих, ні серед нестріляних. Невже ж, думають, утонув? Коли це хтось показує за вільшини: «Ондо-го ховається в комишах?» А з-за комишів і справді виходило декілька: йдуть і тягнуть коней за вузду. Серед них і князь київський Ігор.

Молоді пани та бойки хтіли були кинутися за ними навпрошки, та батько мій не велів їм цього робити: там, де пройшов один, — другого могли затягти русалки.

Тим часом Ігор та ті декілька вже вибиралися на тверде — лишалось хіба зо сто сажнів. По той бік драговини росте бір, а якщо перейти бором до Ужу, то можна вийти на Велесів брід, а тоді шукай вітра в полі.

Батько звелів побрати варязьких коней і йти в об'їзд. В об'їзд було далеченько. Доки наші вийшли навпроти вільшин, Ігор уже гнав до бору. Але не відав, нетяга, про брід, бо якби відав, був би шаснув у бір, а там хто зна.

А наші погналися навперейми йому. Варязькі коні добрі, тож батько гнав за Ігорем та тими кількома, аж поки на сідлах виступило мило. Ігор із своїми кинувся був у поля — до Іскоростеня, тоді схаменувсь і вискочив на горби, але наші почали обходити його збоку. Він знову повернув назад, а батько з панами та боями почав його наздоганяти.

Настигли коло перших борів — це тепер зветься Шатрищами, бо там перед цим стояла молодша дружина й Ігорів товарний обвіз. Коли Ігоря стягли з коня додолу, він деренчав коліньми й кашляв кров'ю на сніг, аж цапину борідку позапльовував. І вже й не брався до меча. Та й що б удіяла така сухоребра шкапа!

Батько звелів його спутати й кинути впоперек сідла, Так Ігор і в'їхав до Іскоростеня, а за ним по четверо в ряд, як і належить воїнам, ішов Київський полк, лише з поскручуваними руками.

Вранці мороз пересівся й мрячив дрібний дощ, але бірючі бігали вулицями й згукували люд на розправу, хота й згукувати не треба було: кожен сам ішов до Дажбожого святища. Я також побіг, ковзаючись по грязюці. В городі не лишилося живої душі — пси й ті поприбігали, зостався хіба який сліпий та кривий.

А святище в нас над самим Ужем, на вельми високій дикій скалі, а в скалі видовбаний припічок — там можуть стати ідей при їдному душ п'ятдесять. На святпщі тепер зібралася дума. Прийшов старійший дажбожий волох, і вони разом з батьком зарізали півня над святищем, а в ньому вже горів дужий вогонь, викладений священними вербовими дровами. Волох проказав дажбожу волошбу, а велій жупан утворив потребу — кинув півня у вогонь.

Мені було погано чути — я стояв з дітворою позаду всіх, бо попереду тислись до скали іскоростенці, а на піску при самім Ужі бої та бойки стерегли всенький учорашній полон.

Почалася розправа. Полон дума вирішила роздати боям та панам, що збороли вчора варязьку дружину, але віче в березі загуло: «Не треба робітників у городі, то зайві роти, хліба й так немає!» Віче поклало або забити всіх, або продати гостям хазарським.

Вирішили розпродати полон.

Віче гуло й прямо телесувалось, ніхто й не дивився на тих рудих псів, усі чекали головного: коли перед вічем стане зможений варязький князь.

Ігор сидів під скалою навпочіпки — десь-то коліна й сьогодні не держалн його — і хижо зиркав на розпашіле віче. Життя київського князя було тепер у руках цих людей. Вирішать одпустити за грубе золото чи жито — ще трохи поживе, вирішать потяти — то вже ж напевно потнуть.

Бойки пойняли Ігоря й повели нагору, до святища Дажбожого й думних старців, а він ледве дерся стрімкою стежкою. Віче загуло. Старійшина думний показав пальцем на Ігоря: «Оце вам великий київський князь. Що хочете, те а ним і вчиняйте!»

Хтось од берега заверещав: «Продати капосного хазарам! Хоч купу дадуть!» Усі розреготалися: «Та за такого старого цапа й векші ніхто не дасть». Отоді почувся грубий голос — говорив кричник з Чорного кутка. Цього кричника Здана знали в нас малі й великі: найліпший у городі був хитрець, витоплював із синами крицю в доменці, кував з неї лемеші та рожни, а дівкам та дівам виливав для вух срібні й золоті ряси[4]. Славетний хитрець був. І сустугу[5] золоту вмів викувати на жупанські груди — геть-чисто всі коварства вмів! Ще й сам чинив треби Сварогові, що володіє земним і небесним вогнем: батькові Дажбога. Отакий-то був Здан.

Він і каже до старців і до городського віча: «Оце є варязький жупан? То вовк-сіроманець! Дере овечок і ягнят, а про те не думає, що на нього теж настане колись пора. Дере по три шкури: одну до коляди, другу перед зеленими святами, а тоді йому здається мало й вертається ще. То хто цей ненаситець? Хіба не скажений вовк, що одну вівцю задирає для наїдку, а всю отару прямо-таки так з дужої жадоби. Такого хижака треба вбити й підвісити на найвищому бору — іншим хижакам задля науки!»

Отак сказав Здан-хитрець. Віче вже не слухало старців та мого батька, хоча ті також згоджувалися з тим хитрецем.

Забувши про город і голод, люди погнали Ігоря під той самий бір, де вчора його схопив мій батько, гуртом нагнули дві молоді вигонисті сосни, прив'язали князя до них за ноги — кожну ногу до однієї сосни, а далі одпустили... Ігор тільки заревів. Роздерло його надвоє.

Тут велій жупан деревлянський правильно вчинив, але після цього спіткнувся, про що потім жалкував усе життя... Та й я жалкую.

Я вже казав: князь має бачити вперед на тридцять років. Ба й на тридцять і один. Та мій батько, а твій дідо Маломир не думав тоді про це. Вирішив іти за деревнім нашим поконом. Забув, що з вовками слід по-вовчому.

Ну, розтрощив Київський полк. Київ можна були взяти голими руками. В Києві сиділи Асмус та Свенельд — брати Ігоревої жони Ольги. Ну, Свенельд був о кріпкій голові, розумніший