Болеслав Прус - Фараон

Розділ одинадцятий

Скінчився місяць тот, і почався місяць паофі — друга половина липня. Вода в Нілі з зеленкуватої зробилася білою, а потім червоною і все прибувала. В царському водомірі в

Мемфісі вода піднялася заввишки майже на два людських зрости, а Ніл прибував щодня на дві п’яді. В найнижчих місцях поля вже залило, а на пагорках селяни поспіхом збирали льон, виноград і бавовну. Там, де вранці було ще сухо, надвечір уже хлюпотіли хвилі.

Здавалося, шалений, невидимий нурт бурхає в глибині ріки. Оре на ній широкі смуги, наповнює шумовинням борозни, потім на мить розгладжує поверхню води і одразу ж знов закручує її в бездонні вири.

Знов оре, знов розгладжує, закручує, жене все нові тори води, нові смуги шумовиння, і все здймає розбурхану ріку, заливаючи нові ділянки землі. Натрапивши на якусь перешкоду, вода за мить долає її, швидко рине в низину і утворює блискуче озерце там, де хвилину тому розсипалися на порох висохлі трави.

Хоч розлив ще ледве досяг третини звичайного свого рівня, все узбережжя було вже затоплене. Щогодини вода оточувала якусь маленьку садибу на пагорку, обертаючи її на острівець, який спочатку відокремлювався від інших тільки вузькою протокою; але ця протока поступово ширшала, дедалі більше відрізаючи оселю від сусідів. Не раз, хто вийшов у поле пішки, вертався додому човном.

На Нілі з’являлося чимраз більше човнів і плотів. Хто ловив рибу неводом, хто перевозив до стодоли врожай або переправляв до обори худобу, що ревла, стоячи в човні, хто плив до знайомих, щоб із сміхом та радісними вигуками повідомити (хоч це бачили всі), що Ніл прибуває. Інколи човни, що збивалися докупи, мов табун качок, розліталися в усі боки перед широким плотом, який ніс з Верхнього Єгипту вниз велетенські кам’яні брили, вирубані в прибережних каменоломнях.

Далеко навкруги розлягався плескіт прибулої води, крик сполоханого птаства і веселий спів людей. Ніл прибуває, буде багато хліба!

Цілий місяць тривало слідство в справі нападу на маєток наступника трону. Щоранку човен з урядовцями й поліцейськими припливав до якоїсь садиби. Людей відривали від праці, засипали їх підступними запитаннями, били киями, а надвечір до Мемфіса поверталося два човни: один віз урядовців, другий — в’язнів.

Таким чином виловлено було кількасот злочинців, половина з яких навіть не чула про напад, а другій половині загрожувала в’язниця або кілька років праці в каменоломнях. Проте так і не довідалися ні про ватажків нападу, ні про того жерця, який умовив юрбу розійтись.

У вдачі царевича Рамзеса поєднувалися вкрай суперечливі риси. Він був запальний, як лев, і впертий, як віл. Але разом з тим мав ясний розум і глибоке почуття справедливості.

Бачачи, що слідство, яке провадять урядовці, не дає наслідків, царевич одного дня сам поплив до Мемфіса і звелів відчинити йому в’язницю.

В’язниця, обнесена високим муром, стояла на узгір’ї і складалася з багатьох кам’яних, цегляних і дерев’яних будівель. Та це були здебільшого ворота або житла наглядачів. В’язні сиділи в підземних печерах, видовбаних у вапняковій скелі.

Увійшовши в ворота, наступник трону побачив гурт жінок, що обмивали й годували якогось в’язня. Цей чоловік, зовсім голий, схожий на кістяк, сидів на землі; руки й ноги його були просунуті в отвори квадратної дошки, що заміняла кайдани.

— Давно цей чоловік так мучиться? — спитав царевич.

— Два місяці, — відповів наглядач.

— І довго ще йому сидіти?

— Місяць.

— Що ж він зробив?

— Образив збирача податків.

Царевич одвернувся й побачив другий гурт жінок і дітей. Серед них був і старий дід.

— А це теж в’язні?

— Ні, найясніший царевичу. Це родичі дожидають, поки їм віддадуть тіло злочинця, якого зараз мають задушити. Ось його вже ведуть на страту, — відповів наглядач. Повернувшись до гурту, він додав: — Потерпіть ще трошки, люди добрі, зараз візьмете тіло.

— Щиро дякуємо тобі, милостивий пане, — відповів дід, мабуть, батько злочинця. — Ми вийшли з дому вчора ввечері, льон зостався в полі, а тут ріка прибуває!..

Царевич зблід і зупинився.

— Ти знаєш, — спитав він наглядача, — що я маю право милувати злочинців?

— Так, ерпатре, — відповів наглядач, вклоняючись, а потім додав: — По закону, на спомин про твої відвідини, сине сонця, злочинці, покарані за образу релігії або держави, що добре поводились у в’язниці, повинні дістати деякі пільги. Список цих людей буде покладено до ніг твоїх протягом місяця.

— А той, якого зараз мають задушити, не має. права скористатися з моєї ласки?

Наглядач розвів руками й мовчки схилив голову.

Вони рушили далі і пройшли кілька дворів. У дерев’яних клітках, на голій землі, в тісноті сиділи злочинці, покарані ув’язненням. З одного будинку долинав несамовитий крик: там били в’язня, щоб витягти зізнання.

— Я хочу побачити людей, обвинувачених у нападі на мій маєток, — мовив глибоко вражений царевич.

— Їх тут понад триста, — відповів наглядач.

— Вибери найбільш винних, на твій погляд, і допитай їх тут при мені. Я не хочу тільки, щоб вони мене впізнали.

Царевичу відчинили приміщення, де провадив допит слідчий, Рамзес звелів йому зайняти звичне місце, а сам сів за колоною.

Незабаром почали по одному з’являтися обвинувачені. Всі вони були худі, оброслі довгими бородами й волоссям, а в їхніх очах світилось тихе божевілля.

— Дутмозо, — мовив слідчий, — розкажи, як ви нападали на дім найяснішого ерпатра.

— Скажу правду, як на суді Осіріса. Це було ввечері того дня, коли мав початись розлив Нілу. Моя жінка каже мені; «Ходім, старий, на гору. Звідти швидше можна побачити сигнал у Мемфісі». Отож пішли ми на гору, звідки легше побачити сигнал у Мемфісі. Тут до моєї жінки підійшов якийсь воїн і каже: «Ходім зі мною в цей сад, може, знайдемо там виноград або ще щось». Отож моя жінка пішла в сад з тим воїном, а я страшенно розсердився і заглядав туди через мур. Чи кидали вони каміння в дім царевича, я сказати не можу, бо в темряві за деревами нічого не бачив.

— Як же ти міг відпустити свою жінку з воїном? — запитав: урядовець.

— А що ж я мав робити, ваша милість? Я ж тільки простий селянин, а він воїн його святості.

— А ти бачив жерця, який до вас промовляв?

— То був не жрець, — відповів селянин переконано. — То, певне, був сам бог Нум, бо вийшов із стовбура смоковниці і в нього була бараняча голова.

— Ти бачив, що в нього бараняча голова?

— Я добре не пам’ятаю, ваша милість, чи я сам бачив, чи мені так казали люди. Очі