Астрід Ліндгрен - Міо, мій Міо

Так багато… А однаково один із них був останній. Та я не знав, що він останній. Не знав, що сходи скінчилися, цього не знаєш, коли підіймаєшся сходами в темряві. Я ступив крок і не знайшов під ногами опори. Я крикнув і почав падати, намагаючись за щось ухопитися. Мені пощастило вхопитися за той останній східець. Я по вис на руках і замахав ногами, шукаючи опори. Але не знаходив її. Я висів над темним бездонним проваллям. Як же я боявся! І не бачив ніякого рятунку. Зараз я впаду, і всьому буде край, подумав я. Ох, допоможіть мені, хто може, допоможіть!

Сходами хтось ішов. Мабуть, це Юм-Юм.

— Юм-Юме, любий, допоможи мені, — прошепотів я.

Я не бачив його, адже навколо було темно, хоч в око стріль. Не бачив Юм-Юмового ласкавого обличчя і очей, таких схожих на очі Бенка. Але почув його відповідь.

— Авжеж, візьмися за мою руку, і я допоможу тобі, — прошепотів той, кого я вважав за Юм-Юма. — Візьмися за мою руку, і я допоможу тобі!

І я взявся за його руку. Але то була не рука. То був залізний пазур.

Страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку.

Колись я, мабуть, забуду все це. Колись я, мабуть, перестану згадувати лицаря Като. Забуду його страшне обличчя, страшні очі і страшний залізний пазур. Я палко чекаю того дня, коли він зітреться з моєї пам’яті. Тоді я забуду і його жахливий покій.

Він мав у замку покій, повітря в якому було просякнуте злом. Це там він сидів дні і ночі й кував лихо. Ніч у ніч і день у день сидів він там і кував лихо. Повітря там було таке просякнуте злом, що звичайна людина не могла ним дихати. Зло спливало звідти струменями і вбивало все гарне й живе за вікном, пожирало все зелене листя, і всі квітки, і всю шовковисту траву, каламутним серпанком обгортало сонце, і там ніколи не було справжнього дня, тільки ніч і ледь ясніший присмерк, майже такий самий, як ніч. Тому не дивно, що вікно в його покої завжди світилося над Мертвим Озером, ніби лихе око. То світилося крізь вікно зло лицаря Като, коли вночі він сидів у своєму покої й кував лихо. Цілими ночами й цілими днями сидів він там і кував лихо.

До того покою і привели мене. Лицар Като спіймав мене, коли я мусив триматися обома руками, щоб не впасти, й не міг витягти меча. А потім на мене напали його чорні вивідувачі і привели до його покою. Там уже стояв Юм-Юм. Він був блідий і засмучений. Побачивши мене, він прошепотів:

— Ох, Міо, тепер усе пропало.

Зайшов лицар Като, і ми на власні очі побачили, який він страшний. Ми дивилися на його жахливе обличчя, а він мовчки дивився на нас. І його зло лилося на нас, мов холодний струмінь, палило наші обличчя, мов пекучий вогонь, просякало крізь наші голови, крізь наші руки, ятрило нам очі, заповнювало легені, коли ми дихали.

Я відчував, як мене заливали хвилі його зла, і був такий стомлений, що не міг підняти меча. Але до цього й не дійшло. Бо вивідувачі простягли мого меча лицареві Като, а він аж здригнувся, коли глянув на нього.

— Страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку, — сказав він вивідувачам, що охороняли його.

Він підійшов до вікна й довго стояв там, зважуючи меча в руці.

— Що мені зробити з цим мечем? — мовив нарешті він. — Добрих і невинних такою зброєю не можна вбити, то навіщо він мені?

Лицар Като глянув на мене страшними зміїними очима й побачив, як мені хотілося заволодіти мечем.

— Я втоплю його в Мертвому Озері, — сказав він. — Утоплю в найглибшому місці Мертвого Озера. Бо страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку.

Він узяв меча й викинув крізь вікно. Я побачив, як меч блиснув у повітрі, і мене охопив розпач. Адже Зброяр тисячі й тисячі років виковував меча, що міг би розітнути камінь. Тисячі й тисячі років люди чекали і сподівалися, що я переможу лицаря Като. А тепер він утопив мого меча в Мертвому Озері. Я вже його не побачу, все пропало.

Лицар Като підійшов до нас і став так близько, що його зло мало не задушило мене.

— Що мені зробити з цими ворогами? — сказав він. — Що мені зробити з цими ворогами, які приїхали здалеку, щоб убити мене? Треба подумати. Я можу дати їм пташину одежу, нехай літають і кричать над Мертвим Озером тисячі й тисячі років.

Він ковзнув по нас страшними зміїними очима й задумався.

— Так, я можу одягти їх у пташиний одяг, — знов сказав він. — Або одним махом видерти їм з грудей серце й дати натомість кам’яне. А тоді, коли вони матимуть кам’яне серце, я можу зробити їх своїми служниками.

«Ох, зроби мене краще птахом!» — хотів крикнути я. Бо мені здавалося, що не може бути нічого гіршого за кам’яне серце. Та я не крикнув. Я розумів, що, коли попрошу обернути мене в птаха, лицар Като зразу вкладе мені в груди кам’яне серце.

Лицар Като зміряв нас страшним поглядом з голови до ніг.

— Або ще можу замкнути їх до вежі, нехай там помруть з голоду, — повів він далі. — В мене є багато птахів і багато служників. Мабуть, я таки замкну їх до вежі, нехай помруть там з голоду.

Розмірковуючи так, він пройшовся покоєм з кутка в куток, і кожна думка, яка зринала у нього в голові, ще дужче насичувала повітря злом.

— У моєму замку з голоду помирають за одну ніч, — сказав він. — Така довга тут ніч і такий великий голод, що за одну-однісіньку ніч помирає кожен.

Лицар Като зупинився переді мною, поклав мені на плече залізного пазура й повів далі:

— Я тебе добре знаю, королевичу Міо. Я знав, що ти приїхав, тільки-но побачив твого білого коня. Я тут чекав на тебе. І ти прийшов. Ти сподівався, що це буде ніч боротьби.

Він нахилився й просичав мені просто до вуха:

— Ти сподівався, що це буде ніч боротьби, але ти помилився, королевичу Міо. Це ніч голоду. А коли вона скінчиться, в моїй вежі лежатиме лише кілька білих кісток. Це буде все, що залишиться від королевича Міо та його зброєносця.

Він постукав залізним пазуром по великому кам’яному столі, що стояв