Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

виключаючи і шинкаря, якому, до речі, псував торгівлю, бо, віддаючи кожен аналіз, завжди додавав, що це дуже серйозний випадок у його практиці, що пити нічого не можна, крім води, курити не можна, женитися не можна, а їсти можна лише самі овочі. Отже, той службовець, як і всі інші, дихав на нього важким духом і обрав знаряддям своєї помсти двірника, бо знав його як загонистого скаженюку. Ось одного разу він і каже панові, що робив аналізи, буцімто двірник вже досить довгий час почуває себе не зовсім здоровим і просить його, аби він завтра вранці о сьомій годині прийшов до нього по сечу на аналіз. Той і поперся туди. Двірник ще спав, а той пан збудив його і каже по-дружньому: «Моє шанування, пане Малєку, бажаю вам доброго ранку. Ось, пане, пляшечка, будьте ласкаві, вимочіться і заплатіть мені шість крон». Хай Господь боронить, що тут почалось! Двірник вискочив у підштанках з ліжка, як схопить того пана за горло, як гепне ним об шафу, аж бідолаха застрягнув усередині. Двірник витягнув його, ухопив биківець та у самих підштанках погнав його вниз вулицею Челаковського, а той біг і скавулів, немов той собака, що йому на хвіст наступили. На Гавлічковій вулиці пан скочив до трамвая, а двірника злапав поліцай. Але поліцаєві теж перепало. Позаяк двірник був у самих підштанках і все у нього вилазило, то через таке прилюдне неподобство його кинули до поліцейської тарадайки і відвезли в поліцію, а він ще й по дорозі ревів, як той тур: «Я вам, халамидники, ще не так покажу, як мені аналізувати сечу». Він просидів шість місяців за прилюдне насильство і за образу поліції, а потім ще після проголошення вироку образив монарший дім. Можливо, нещасний сидить і досі, а тому я й кажу: коли хтось хоче комусь помститися, то це відгукнеться зовсім невинній людині.

Тим часом Балоун напружено і наполегливо про щось думав. А наприкінці з острахом запитав фельдфебеля Ванєка:

— Пробачте, пане рахівнику, так ви думаєте, що через цю війну з Італією ми одержуватимемо менші порції?

— Це ясно, як Божий день, — відповів Ванєк.

— Мати Божа! — вигукнув Балоун, схилив голову на долоні і тихо сидів у своєму куточку.

Ось так закінчилися в цьому вагоні дебати про Італію.

***

Розмова у штабному вагоні про нову воєнну ситуацію, що склалася через втручання Італії у війну, була б напевно дуже нудна, бо тут не було славнозвісного військового теоретика кадета Біґлера, але його заступив поручник Дуб з третьої роти.

Поручник Дуб до війни викладав чеську мову і вже у той час усюди, де тільки можна було, усіма силами намагався виявити своє вірнопідданство. В письмових працях давав своїм учням теми з історії Габсбурзького роду. В молодших класах учнів страшили цісарем Максиміліаном, який заліз на скелю, а злізти з неї не зміг. Йосиф II — Орач, Фердинанд — Добрий{27}. У старших класах такі теми звичайно були складнішими, як, наприклад, завдання для учнів 7-го класу: «Цісар Франц Йосиф I — меценат науки і мистецтва». Через цей твір один семикласник був виключений з гімназії без права вступу в будь-які середні навчальні заклади Австро-Угорської монархії, бо він написав, що найгарнішим вчинком австрійського монарха було закладення мосту цісаря Франца Йосифа I в Празі{28}.

Поручник Дуб дуже дбав, щоб усі його учні в день народження цісаря та в день інших подібних цісарських свят з відданістю співали австрійський гімн. В товаристві його не любили, бо не було сумніву, що він доносив на своїх колег. В місті, де працював Дуб, він був одним із членів «трійці» найбільших дурнів і обмежених мулів, до якої входили, крім нього, окружний староста і директор гімназії. В цьому вузькому колі він навчився політикувати в рамках, дозволених в Австро-Угорській монархії. Ось і тепер він почав мудрувати і тоном задубілого викладача гімназії проголосив:

— Взагалі, виступ Італії мене зовсім не здивував. Я цього чекав ще три місяці тому. Немає сумніву, що останнім часом, внаслідок переможної війни з Туреччиною за Тріполі{29}, Італія задерла носа. Крім цього, вона надто вірить у свій флот, багато сподівається від настроїв населення наших приморських країн і Південного Тіролю. Ще перед війною я говорив з нашим окружним старостою про те, що наш уряд недооцінює ірредентистський рух на Півдні{30}. Він цілком зі мною погоджувався, бо кожна далекоглядна людина, якій дорога цілісність нашої імперії, мусила вже давно передбачити, куди може завести нас надто ліберальне ставлення до таких елементів. Добре пам’ятаю, як два роки тому я у розмові з паном окружним старостою заявив, що Італія (це було під час Балканської війни і афер нашого консула Прохазки) чекає найближчої нагоди, щоб підступно напасти на нас. І ось нате! — вигукнув він таким тоном, немовби усі з ним сперечалися, хоч присутні кадрові офіцери під час його патякання мовчали та думали про себе, коли цей цивільний базіка кине голою задницею їжаків бити.

— Це правда, — продовжував Дуб, трохи заспокоївшись, — в більшості випадків навіть в шкільних письмових творах ми не брали до уваги ні нашого минулого ставлення до Італії, ні славних днів перемог наших армій, як, наприклад, в році тисяча вісімсот сорок восьмому, так і в році тисяча вісімсот шістдесят шостому. Про них згадується у сьогоднішньому наказі по бригаді. Однак щодо мене, то я завжди сумлінно виконував свій обов’язок і ще перед закінченням навчального року, майже, так би мовити, на самому початку війни, дав своїм учням стилістичне завдання: «Unsere Helden in Italien von Viсenza bis zur Custozza, oder…» — і дурень поручник Дуб додав: «…Blut und Leben für Habsburg! Für ein Österreich, ganz, einig, groß!»[55]

Він замовк, чекаючи, мабуть, коли всі інші у штабному вагоні почнуть говорити про новостворену ситуацію і він ще раз доведе, що вже п’ять років тому він передбачав, як одного дня Італія поставиться до свого союзника. Але зовсім розчарувався, бо капітан Заґнер, якому батальйонний ординарець Матушич приніс з вокзалу вечірнє видання «Pester Lloyd», сказав, продивляючись газету:

— Дивіться, ота сама Вайнерова, яку ми бачили у Бруку на гастролях, учора грала тут на сцені Малого театру.

На цьому припинилися дебати про Італію у штабному вагоні.

***

Батальйонний ординарець Матушич і денщик капітана Заґнера Батцер, які теж їхали у штабному вагоні, дивилися на війну з Італією з позицій чисто практичних: свого часу, ще в роки кадрової служби, вони обидва