Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

— Звідки ти знаєш? — я сторопіла.

— Я з нею говорив! Поки ти спала… Якщо тебе вб’ють, час у твоєму світі постоїть трішки… а потім піде, як раніше. Тільки без тебе.

Він добряче нервував. Його біле обличчя зробилося зовсім восковим.

— Мене не вб’ють, — сказала я примирливо. — Ми знайдемо Оберона.

— На, — він простяг мені книгу, — шукай.

— Максиміліане, — я повагалася перш ніж сісти поруч, — ти ж сам казав, що виворіт…

— Я не знав, що так усе переплутано! Такі вузли… Петлі… Ну от знайшли ми цю книгу — і що? Спробуй відстежити одну нитку в такій плутанині!

Напис на корінці — «Горище Світу 9861» — блищав золотом на сонці. Погода залишалася чудовою; погойдувалась трава і тихо текла річка Лане та біліли вітрила на обрії. Далеко на дорозі порошив караван, віддаляючись; не вірилося, що це люди, які назавжди полишили рідний дім, прекрасне місто, якому за два дні призначено перетворитися на купу головешок…

— У тебе є відповідальність і перед своїм світом, — сказав Максиміліан, який начебто прочитав мої думки. — Перш за все — перед своїм. Потім уже перед чужим.

Я хотіла сказати, що Королівство не чуже мені, але так і завмерла з розтуленим ротом, бо цієї миті спогад, який давно вже вислизав, раптом накрив мене, як сачок накриває метелика.

— «Горище Світу»!

— Що? — стурбовано перепитав Максиміліан.

Я згадала, де раніше бачила цю назву.

* * *

У склі вітрини відбивався великий світлофор. Максиміліан стояв зі схрещеними на грудях руками: він був у чорному вбранні мага, на цій вулиці воно здавалося маскарадним костюмом. Сонце грало відблисками на дзеркалах авто, перехожі йшли, не помічаючи дивного одягу некроманта.

Книги на вітрині не було; я з жахом подумала, що помилилася. Я іноді зупиняюся біля вітрини книгарні — просто подивитися, що новенького. На особливі покупки грошей нема, читаю здебільшого бібліотечне, та біля вітрини — чому б і не постояти? Із місяць тому на очі трапилося «Горище Світу», я навіть заходила всередину й читала анотацію на обкладинці…

Ось вона!

Ми вдерлися до крамниці, мабуть, надто метушливо. Людей усередині було небагато, можна було спокійно підійти і взяти книгу з полиці — але я не могла стриматися. Схопила її, блискучу, яскраву, із золотими літерами на корінці…

«Горище Світу. 9861 рік». Для молодшого й середнього шкільного віку. Автор — Царьков О. В.

— Ану дай мені, — тихо сказав некромант.

Продавщиця за касою дивилася на нас підозріливо.

Максиміліан понюхав книгу.

— Друкарнею пахне. Новенька. Стерильно.

— Збіг?

— Не думаю, — Максиміліан увіткнувся в книгу й швидко замиготів сторінками, ніздрі його при цьому роздувалися. — Царьков О. В. Скажи мені, Ліно, а телефонні довідники в цьому магазині продаються?

* * *

Біля каси зібралася невеличка черга, але дівчина-продавець ні на що не звертала уваги — вона слухала Максиміліана. Некромант умів незбагненним чином здогадатися, що людина хоче почути, й сказати їй — багато разів — саме це. Дівчині здавалося, напевно, що цей цікавий хлопець у чорному — її добрий і давній друг. За п’ять хвилин Максиміліан уже знав, що Царьков О. В. — досить відомий автор, а за десять дівчина видобула (зі столу в начальниці!) довідник Спілки письменників. За п’ятнадцять хвилин ми вийшли з книгарні, причому я встигла заплатити за книгу в останній момент — Максиміліан це вважав не обов’язковим.

— Більше так не роби!

— Що я знову накоїв? Чому страждає твоє вразливе сумління? Може, тому, що ми в шаленому темпі отримали вкрай важливі відомості?

І, не чекаючи на відповідь, Максиміліан підняв руку. Зупинилося перше-ліпше авто — BMW. Чоловік за кермом найменше нагадував таксиста чи «грака»: це був бізнесмен, котрий собі їхав куди-небудь на засідання правління, — у костюмі з краваткою, огорнутий запахом дорогого одеколону, з грубенькою барсеткою на задньому сидінні.

— Максе! — я вчепилась некроманту в плече. — Що ти робиш?!

— Сідай.

Ми вдвох сіли в чоловіка за спиною. Цілу дорогу Максиміліан, схиляючись уперед, плів щось про відсотки, про поточний квартал, про частку ринку, конкуренцію, — якусь несосвітенну дурню, від котрої в мене вуха свербіли. Чоловік кивав, дуже задоволений; мені було страшнувато. Влада, яку Максиміліан мав над людьми в нашому світі, подобалася мені дедалі менше. Крім того, я ж не щодня сідаю в BMW до незнайомих бізнесменів.

Мобільник у водія дзвонив, не вмовкаючи, але той наче не чув. Так, під мелодію «Прєкрасноє дальоко», ми приїхали за адресою, вибралися з машини, попрощалися з водієм і пірнули в під’їзд. Я перевела подих.

— Царьков Олексій Вікторович, — пробурмотів Максиміліан, вивчаючи список мешканців. — Ліно, прошу тебе, просто мовчи.

— З якого це дива?!

Повз нас пройшла тітонька з собачкою. Дуже підозріливо глянула:

— Ви до кого, молоді люди?

— До Олексія Вікторовича, — без затримки відповів Максиміліан. — Із приводу зустрічі з читачами.

Він потрусив перед носом у тітоньки фірмовим пакунком із книгарні.

— Он як, — сказала тіточка ледь приязніше. — Боню, ходімо!

І вивела собачку надвір, а я тільки тепер побачила, що під’їзд, у який ми без праці ввійшли хвилину тому, було замкнено двома величезними замками — кодовим і магнітним.

Максиміліан, не озираючись, рушив угору сходами, й мені не лишалось нічого іншого як наздогнати його. Будинок був дуже старий, із височенними стелями й без ліфта. Тиньк стемнів і розтріскався, на підвіконнях лежав пил, жмути павутиння звисали з карнизів, ніби на горищі світу, де триста років ніхто не прибирав.

— Хто він такий, цей Царьков? Ти коли-небудь про нього чув?

— Не чув. Може, він і ніхто. Але здається мені, ми правильно вхопилися за ниточку. Зараз і перевіримо.

На п’ятому поверсі Максиміліан зупинився перед чорними дверима, оббитими курним дерматином. Ні на мить не засумнівався, подзвонив; я позаздрила його впевненості. Мені б так сміливо дзвонити в чужі квартири!

— Хто там? — почувся невдоволений голос.

— Сусіди знизу! — плаксиво заторохтів Максиміліан. — Ви нас затопили! Зі стелі капає!

— Де? — чоловік за дверима розгубився.

— У ванній! У кухні! В туалеті! Ідіть подивіться, зараз на третій проллється!

— У мене нічого… — чоловік за дверима вже виправдовувався. — У мене все сухо…

— Зайдіть до нас у квартиру! — надсаджувався Максиміліан. — Мати всі цебра підставила, ганчірки підстелила, а в нас був свіжий ремонт!

— Та що ж це за…

Заскреготів замок — один, потім другий. Двері відчинилися, на порозі став чоловік у трикотажному спортивному костюмі — не товстий, не худий, увесь такий кругленький, неначе надувна іграшка. На його тім’ї, що вже почало лисіти, стирчали рудуваті волосинки. Максиміліан зробив крок уперед; довгі пальці некроманта зімкнулися на горлі письменника.

Надувний чоловік кволо скрикнув. Максиміліан,