Олександр Петрович Довженко - Українська мала проза XX століття

казала не раз уже, і не раз казати буду, що царство на землі належиться тобі…

***

Коли вернулася від матері, артистка кинулася до неї з подвійною любов’ю, — здавалося, відкрила на ній знов якусь там «красу»…

Але вона приїхала прибита, її мати лежала дуже хора, і вона приїхала лише на те, щоб у родичів своїх учениць у музиці просити відпустки на дві неділі, бо мусила доконче назад вертати…

І, полагодивши свої орудки, виїхала знов, віддаючи нам під особливішу опіку свій улюблений інструмент, «щоб на нім жодна з посторонніх дівчат не грала й не дразнила фальшивими акордами резонатора».

Вернулася скорше, як за дві неділі.

Її мати померла, і по похороні вона вернулася.

Приїхала бліда, тиха — мов замерзла на тілі й дусі.

Коли ввійшла в кімнату, потягнула за собою довге пасмо холоду знадвору… Ганнуся аж рамена вгору підняла…

— Се подих смерті завис на мені, — оправдувалася вона, побачивши рух Ганнусі. Потім скаржилася, що не може огрітися…

Пізніше усіла на свій фотель коло коминка.

Не можу її забути, як там сиділа… Довгу чорну ротонду, обшиту хутром около шиї і аж до ніг, закинула наопашки, спинаючи її недбало на грудях своєю рукою докупи, мов білою аграфою. Темний вузол волосся її спустився їй аж уділ на шию, а обвита два рази оксамиткою голова була сперта о спинку понсового тла фотелю… Правильне, мов із білого мармуру, личко, з великими смутними очима… ні, ні, не забуду її ніколи!

Ганнуся подала їй чай, щоб зігрілася, і вона пила та оповідала нам, що пережила.

Її мати була дуже нещасна по смерті батька. Раз — його утрата, а по-друге — тяжка хороба, що приковувала її до крісла, віддала її на ласку й неласку слуг та затроїла їй життя пересвідченням, що була вуйкові тягарем… Просила заодно смерті в Бога, і її одинокою розривкою була Біблія, яку читала з ранку до вечора. Була вже здавна приготована цілком на смерть. Взяла від неї, Софії, слово, що не буде за нею тужити, коли помре, бо се відібрало би їй бажаний спокій у гробі… І вона дала те слово матері. І коли її ховали, вона страшенно панувала над собою, щоб не зломити даного слова. Вона ж іще ніколи не зломила свого слова, але коли, проте, жаль брав верх над нею і вона з нечуваною силою змагалася побороти його, попсував церковний спів той, препогана чорна музика та, скомпонована нарочне на те, щоб пригноблювати й поборювати сміливіші й ясніші почування духу та робити з нього безсильного покірного раба, — попсував усі її старання, і вона ридала, мов божевільна!..

І не може позбутися якогось смертельного подиху, що обхопив її під час сього співу над гробом! Не може зогріти своєї душі!.. А саме коли матір ховали, був поранок чудовий! Сонце своїм золотом надало снігові рожеваву барву, і все було таке погідне, мов прибралося нарочне в красу на те свято, коли хто вертається назад в лоно природи. Симфонію була би вона казала заграти матері до гробу!

Прегарну величаву симфонію, що настроює душу до широкого польоту, і щоб характером своїм усмирювала розбурханий жаль у груді; а так… попсували її нерви якоюсь чорною силою, і вона піддалася її тягареві!

І справді, була цілком пригнетена.

Однак Ганнуся недармо завзялася зігріти любов’ю сей type antique. Розпадалася коло неї. Була така ніжна й тепла, така добра, якою не бачила я її ще супроти нікого, — і се все не осталося без наслідків.

— Я трачу між вами почуття самоти, — говорила вона на такі змагання й усміхалася вдячно своїм лагідним усміхом…

І тим були ми вже вдоволені.

Артистка кидала дотепами, мов прискала іскрами, а що, розвеселившися, поривала собою, то її настрій ломив смуток дівчини, і вона поволі, поволі повертала до давнього настрою…

Здавалося, помирилася з життям.

До музики звернулася з подвійним запалом.

Восени мала їхати до Відня, до консерваторії і відразу вступити на третій рік. І справді, її талант і замилування до музики заповідали їй уже тепер ясну будучність.

***

Настав май.

Все було в самім розцвіті.

Дерева біліли цвітом, запах із них розносився далеко-широко воздухом, а вечори були повні несказанно лагідної, приманчивої краси…

Ми обі з Ганнусею ждали на Софію, що мала за хвилю вернутися з лекцій, повечеряти, і з нами, як звичайно, йти на прохід. Ми сиділи в неосвіченій кімнаті, віддаючися кожна своїм думкам.

Ганнуся спродала свою велику копію образа Корреджо «Віроломна» і марила вже про подорож до Рима, а я була не менш вдоволена. Здавала саме письменну матуру, тішилася надією, що й усна піде незгірше, а що найкраще — я була нареченою професора… того, з години конверзації англійської мови! Я дармо підозрювала його тоді в якихось симпатіях до німочки, — він для одного свого товариша виробляв рекламу.

Двері від кімнати, в якій стояв інструмент Софії, стояли напівотворені.

Нашими вікнами ллялося місячне світло веселими струями, а звідти, з тої одної половини, била сама понура темінь…

Думаючи про се й те, спинявся мій погляд уже наново на ній, на тій вузькій, високій темній половині, а гробова тишина, що панувала там, неначе сунулася на нас…

«Коли б їх хто замкнув легко так!» — промайнуло мені в голові, але я не мала охоти встати й підійти туди… Потім повело щось мій погляд на темно-понсовий фотель Софії, що стояв недалеко отоманки Ганнусі, коло коминка, де пересиджувала найрадше, розлягаючися в нім завсіди вигідно… Він стояв простий, дерев’яний, саме в тіні.

Ганнуся лежала на отоманці й мовчала, як я. Нараз обізвалася.

— Мартухо, запри двері від Софіїної кімнати…

— Запри ти їх!

— Мені лежиться так добре…

— То запрім їх разом! — попросила я непевним голосом і піднялася рішуче.

— Ходім!

Мов одним чуттям ведені, підійшли ми обі близько одна до другої і енергійним, поспішним рухом заперли… ні, гримнула дівчина дверми і замком.

— Разить мене темнота, — пробурмотіла, звиняючися, де мене, вхопила мене за руку й притягнула до себе на отоманку.

— Сиди тут!

Я сиділа мовчки. Не могла ніяк здобутися на яке слово. Щось замкнуло мені уста, на течію думок уклалося щось гамуюче, і якийсь прикрий неспокій обгорнув мене… Ціла душа ждала чогось…

Ганнуся мовчала, мов німа.

Згодом почулися кроки на сходах, — легкі, але повільні.

Се йшла Софія. Надходила чимраз ближче й ближче… врешті — ввійшла. Не привіталася, як звичайно. Мовби не бачила нас у кімнаті. Пішла просто