Харукі Муракамі - 1Q84. Книга ІІ

Аюмі мусила сфабрикувати своє „я“. І коли одна за одною зривала штучну оздобу на ньому, то опинилася перед бездонною прірвою, що зветься „ніщо“. І це лише страшно висушило її душу. Та хоч як вона намагалася забути те „ніщо“, воно регулярно навідувалося до неї. І пополудні після поодиноких дощів, і на світанку після пробудження від кошмарного сну. Тож у такий час вона могла віддаватися в обійми будь-кому».

Аомаме добула з коробки для взуття пістолет «НК-4» фірми «Heckler & Koch», звичними рухами зарядила магазин, спустила запобіжник, відтягнула назад затвор, загнала патрон у патронник, звела курок і, міцно тримаючи пістолет обома руками, націлилася на одну точку в стіні. Дуло пістолета не хиталося. Руки вже не тремтіли. Аомаме, затаївши подих, зосередилась, а тоді щосили видихнула. Пістолет опустила. Поставила запобіжник. Зважила на долоні його вагу, вп'ялася очима в його тьмяний блиск. Пістолет наче став частиною її самої.

«Треба вгамувати свої почуття, — наказала вона собі. — Навіть якщо покарати її дядька й старшого брата, вони, мабуть, не зрозуміють, за що їм така кара. Тепер уже Аюмі не вернеться. На жаль, рано чи пізно таке мало статися. Аюмі повільно, але невідворотно наближалася до центру смертельного вихору. Навіть якби я вирішила ставитися до неї тепліше, ніщо не змінилося б. Перестану плакати. Треба ще раз узяти себе в руки. Найголовніше — віддавати перевагу правилам, а не своїм емоціям. Як казав Тамару».

«Кишеньковий дзвінок» пролунав уранці, на п'ятий день після смерті Аюмі. Слухаючи по радіо останні новини, Аомаме кип'ятила в кухні воду для кави. «Кишеньковий дзвінок» лежав на столі. Аомаме глянула на телефонний номер, що висвітився на маленькому екрані. Номер був незнайомий, але, безсумнівно, його прислав Тамару. Вона підійшла надворі до найближчого телефону-автомата й набрала присланий номер. За третім гудком слухавку взяв Тамару.

— Ви готові? — запитав він.

— Звичайно, — відповіла Аомаме.

— Повідомлення від мадам. О сьомій сьогоднішнього вечора бути у фойє головного відділення готелю «Окура». Готовою до звичної роботи. Вибачте за поспішність, але конкретної домовленості про зустріч досягнуто в останню хвилину.

— О сьомій сьогоднішнього вечора, у фойє головного відділення готелю «Окура», — машинально повторила Аомаме.

— Я хотів сказати, що молюся за вашу удачу, та, напевне, така молитва вам не допоможе.

— Бо ви людина, яка не покладає надії на удачу.

— Навіть якби й покладав, добре не уявляю собі, що це таке, — сказав Тамару. — Бо ще ніколи не бачив.

— Можете не молитися. Натомість я прошу вас зробити одну річ: доглянути в моїй квартирі карликове каучукове деревце. Бо я не встигла ним розумно розпорядитися.

— Погоджуюсь.

— Дякую.

— Доглядати каучукове деревце набагато приємніше, ніж кота чи рибок тропічних морів. Більше прохань нема?

— Нема. Рештою я розпорядилася.

— Як закінчите роботу, на станції Сіндзюку ще раз подзвоните за цим номером. Тоді я дам вам наступну інструкцію.

— Як закінчу роботу, на станції Сіндзюку ще раз подзвоню за цим номером, — повторила Аомаме.

— Гадаю, ви це знаєте, але все-таки нагадую: телефонного номера не записуйте. Коли вийдете з дому, «кишеньковий дзвінок» розбийте й викиньте.

— Зрозуміло. Так і зроблю.

— Порядок зустрічі повністю узгоджено. Так що не турбуйтеся. У всьому іншому покладіться на нас.

— Не турбуватимусь, — відповіла Аомаме.

На хвилину Тамару замовк.

— Можна вам сказати свою відверту думку?

— Будь ласка.

— Я зовсім не маю наміру стверджувати, що ваша спільна справа даремна. Бо вона ваша, а не моя. Однак, дуже м'яко кажучи, нерозсудлива. І не видно їй кінця.

— Можливо, — погодилася Аомаме. — Але вже не можна нічого змінити.

— Так само, як не вдається запобігти сніговим лавинам, коли настає весна.

— Мабуть.

— Однак нормальна людина із здоровим глуздом у таку небезпечну пору року не наближається до місця, де може статися лавина.

— Нормальна людина із здоровим глуздом передусім не веде з вами такої розмови.

— Можливо, — погодився Тамару. — До речі, на випадок снігової лавини з вашою ріднею можна зв'язатися?

— Я не маю рідні.

— Взагалі не маєте чи маєте, але не підтримуєте стосунків?

— Маю, але не підтримую стосунків, — відповіла Аомаме.

— Чудово, — сказав Тамару. — Найкраще — бути без нічого. А за родича вважати каучукове деревце — просто ідеал.

— Коли в домі мадам я надивилася на золотих рибок, то запалилася бажанням і собі їх придбати. Подумала: от було б добре, якби вони були в моїй квартирі! Вони маленькі, мовчазні й нічого не вимагають. І от наступного дня я пішла їх купувати у пристанційній крамничці, та, побачивши їх в акваріумі, раптом утратила до них цікавість. А тому замість золотих рибок придбала убоге каучукове деревце, що залишилося непроданим.

— Гадаю, що ви зробили правильний вибір.

— Мабуть, я вже ніколи не зможу купити золотих рибок.

— Мабуть, — сказав Тамару. — А от каучукове деревце зможете.

Настала коротка мовчанка.

— О сьомій сьогоднішнього вечора у фойє головного відділення готелю «Окура», — ще раз підтвердила Аомаме.

— Сидіть там і чекайте. Вас помітять.

— Мене помітять.

Тамару легенько відкашлявся.

— До речі, ви знаєте оповідання про те, як миша натрапила на кота-вегетаріанця?

— Не знаю.

— Хочете послухати?

— Дуже.

— Одного разу на горищі миша натрапила на великого кота й опинилася в кутку, з якого не могла втекти. Тремтячи зі страху, вона сказала: «Котику-братику, я тебе благаю: не їж мене! Я мушу повернутися додому. Там на мене чекають голодні дітки. Будь ласка, відпусти мене». Кіт відповів: «Не турбуйся! Я тебе не з'їм. Бо, правду кажучи, тихенько признаюся тобі, що я — вегетаріанець і м'яса зовсім не їм. Тож тобі пощастило, що натрапила на мене». Миша сказала: «О, який сьогодні чудовий день! Яка я щаслива, що зустріла котика-вегетаріанця!» Але наступної миті кіт накинувся на неї, притиснув кігтями і вп'явся в горло гострими зубами. Спускаючи дух у тяжких муках, миша запитала: «А хіба ти не казав, що ти — вегетаріанець і зовсім не їси м'яса? Ти збрехав?» Облизуючись, кіт відповів: «Так, я не їм м'яса. Я не збрехав. Я тебе понесу в зубах й обміняю на салат-латук».

Аомаме на хвилю задумалася.

— А в чому мораль цього оповідання?

— Її немає. Просто я згадав його, коли недавно зайшла мова про удачу. От і все. Звісно, ви маєте право самі шукати моралі.

— Зворушливе оповідання.

— І ще одне: гадаю, вам доведеться спочатку пройти обшук і перевірку особистих речей. Пам'ятайте про це.

— Пам'ятатиму.

— Ну, то до наступної зустрічі, — сказав Тамару.

— До наступної зустрічі, — машинально повторила Аомаме.

Телефонна розмова урвалася. Аомаме хвилину дивилася на слухавку й, злегка скривившись, поклала її на місце. Потім, міцно закарбувавши в