Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

Тільки на килимі… блакитна стрічка!

– Тікаймо… Тобто ходімо швидше звідсіля! – прошепотів Сашко.

Він по-джентльменськи пустив першою Софійку. Цього разу вона трісочкою вилетіла через вузьку раму. Потім спустилась по мотузці, яку Сашко з усіх сил тримав за протилежний кінець.

У будинку ще спали, коли двоє дітлахів, пригинаючись, витягли з колючих кущів драбину йповолокли геть. Один із них тримав під пахвою ще й сокиру. За драбиною тяглася мотузка, лишаючи в пилюці зміїстий слід.

36. Таємна вечеря

Цього разу потрапила одразу до оселі Якова Кулаківського.

В темній вогкій кімнаті край голого столу при кволій свічці латала щось Лизавета Львівна. Яків Гордійович ходив круг неї з клаптиком паперу й пером.

– Сала в діжці поменшало на два пальці! – супився невдоволено.

– Змилуйтеся! Таж Васюні треба щось у дорогу!

– П’ятьох яєць не дорахувався!

– Хто винен, що в коморі миші й щури завелися? Ви ж не даєте кота впустити: щоб вершків не поспивав!

– Цукор закінчується!

– Закінчується?! – Лизавета Львівна стрепенулась, аж колихнулося полум’я свічки. – Ще два мішки у вас у коморі! Та хай би воно вам поскисало! Казала мені ворожка: “Не виходь за того лічокрупа, бо під повного замкненою коморою у великий голод помреш!”

– Ворожки брешуть, лиш гроші видурюють!

– З вас видуриш, аякже!

– Досить теревенів: із ними каші не звариш! – тупнув Кулаківський. – Швидше дошивайте й гасіте свічку. А в мене – справи!

Софійка сьогодні залишиться тут: подивиться, як бідна родина виживає. Все одно хазяїн сьогодні вечеряє у якихось їжакевичів. Краще за ним вирушить завтра до тих… Дульських, чи як?

По тому, як за Яковом зачинилися двері, жінка ще хвилину-другу посиділа за шитвом. Коли вже рипнула й хвіртка, Лизавета Львівна поспішила до плити і заходилась мерщій топити. Поки розгорялось, дістала з-під рясної спідниці ще одного ключа: такого, як у чоловіка.

– Гарний майстер із нашого Васюні! – Помилувалася ключем і попрямувала до комори.

Швидко на припічку з’явилося кілька картоплин, цибулина, полумисок зі сметаною. Незабаром і в горщику забулькотіло.

– Піднімайся, Васюню! – гукнула в темряву кімнат. – Вечеря готова!

Хлопець, очевидно, й не думав спати – просто лежав у темряві. Удруге кликати його не треба! Він уже сидів біля столу і тримав ложку!

Їли поспіхом, озираючись і прислухаючись.

По трапезі мати перемила й поховала посуд. Узялася гасити в плиті.

– Мамо, я ще трохи погріюсь! – запросився Васюня.

– Коло грубки грійся, поки ще тепла! – гарикнула мати, хлюпаючи на жар водою з чавунка. – Мушу якнайшвидше сліди замести!

Ще за якихось п’ять хвилин у плиті стало чорно, мовби ніхто ніколи там і не топив. Лизавета Львівна хотіла було відчинити двері, вивітрити запахи, та не ризикнула напускати холоду. Мати й син пішли спати, і Софійка вірила, що тепер, після вечері, їм таки вдасться заснути.

У тиші кімнат чулося сите сопіння. Запах страви ще нагадував про себе, однак хатнім затишком тут і не пахло. Софійка з радістю покинула це місце, повертаючись додому.

37. Що ж далі?

– Софійко, чи не хочеш… – стояла в дверях мама, тримаючи новеньке дитяче покривальце.

– Погуляти з Ростиком! – докінчила дівчинка.

– Так! Він сьогодні у новенькому костюмчику, гарненький, мов лялечка! – Мама прагнула догодити Софійці. – А я займуся пранням!

– Звичайно, як у казці: хату заметеш – сядеш посидиш, посуд помиєш – сядеш посидиш, хліба купиш – сядеш посидиш, з Ростиком погуляєш – сядеш посидиш. Відпочивати, то відпочивати! Канікули ж!

– Останнім часом у тобі наче поселився якийсь буркотунчик! – сумно похитала головою мама. – Що ж, і справді. Яке маю право когось просити? Моя дитина – мені й гуляти! А ти, донечко, полеж, подивися телевізор: таки ж канікули!

– Ні, мамусю, вибач – піду-піду!

Сашко продавав пакети з липовим цвітом.

– Як пишеться “на здоров’я”? – запитав одразу.

– Тобі для чого?

– Ну ось, поглянь: “Предбайте липовий цвіт” я написав, а як додати “на здоров’я”? Разом чи окремо?

– Не “предбайте”, а “придбайте”! Давай виправлю і домалюю!

– От спасибі! А то старенькі купують, а молоді… не знають і для чого!..

– І ще ось що думаю, – додав по хвилі, коли Софійка, закусивши губу, старанно переробляла оголошення. – Про ту квартиру і все інше…

– І що думаєш?

– Чи не баба Валя користується нею в своїх відьомських цілях? Щось у ній нечисто!

– Признатись, я нічого не можу збагнути. Ще не обміркувала як слід.

– А я впевнений, що насамперед потрібно нейтралізувати бабу Валю! Тільки як це зробити?

– Може, через Фантика?

– Можна! А ще – через оту стрічку. Нам би годилося прихопити її з собою!

– Добре, хоч самі вирвалися!!

– Давай так: ти поки що приглядайся до ситуації, а я вже щось зметикую. Якось порятуємо тебе від тих нічних кошмарів!

38. Невдала гостина

У Дульських Якова Гордійовича приймали ввічливо. Теж запросили до світлиці, принесли карти, завели балачку. Але з кухні тепер нічим не пахло.

Розмови були довгі й ні про що. Софійка мало не закуняла, очамрівши від нудьги й тютюнового диму. Коли тут вечоріє, в Софійчиному часі ранок, тож їй важко пристосуватись.

– Як там найдостойніший із достойних? – єхидно хихикнула котрась дама.

– Ви про старого Міщенка? Ах, пак, Міщенкова!!!

Софійка нашорошилась.

– Подейкують, цей бабій довго переховувався в Кривих Колінах у якоїсь молодички. Потім захворів, а та його належно не гляділа. То він і не дурний: повернувся до Вишнополя й кинувся в ноги рідній жінці! Щось, видать, наплів, бо та простила і тепер глядить його і годить, як болячці! Він же досі вважає, що так і треба!

– Ет, попався б він до рук моєму батькові! Розтерзав би того зрадника, того нехлюя! Через нього ми досі під каблуком у того злодія Ку… Куди це я поклав… свій тютюн? Кахи-кахи!.. Кахи-кахи – кахи! Кахи-ках-х-х! Закашлявся ні сіло ні впало.

Господиня осудливо глянула на балакуна, сторожко перевела погляд на Кулаківського: ні, наче не розшолопав! Може, якраз обійдеться без скандалу?

– Проте син його молодший, чула, вдався совісним і роботящим, – поспішила перейти на інше. – Оженився, вже й хлопця до школи віддав!

– А старший же? Михайло?

– Відколи пішов по тюрмах, то чи й живий іще!

– Бачили його в наших місцях. Кажуть, в Половинчику з червоними стояв, якусь ніби ще й коняку вигравав! А потім – хтозна…

– До речі, коні почім нині?

Балачки перескочили на худобу, ціни та політику. Софійка знову згадала, що недоспала і недоїла: коли там уже подаватимуть до столу?

Ще за годину гри та балачок