Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

єпископ з Солуні Никодим та купець Феодор, — тільки їх завели до Золотої палати, почали:

— Божою милостю, від василевсів Римської імперії Василя і Костянтина ми, василіки, б’ємо тобі чолом, княже Ярополче, і просимо дари прийняти.

Після цих слів василіки вдарили чолом князеві Ярополку, вклонились воєводам і боярам, що збились у Золотій палаті, а слуги їх піднесли ближче дари імператорів.

Це були справді достойні дари: слуги клали на килими перед князем червоні, ткані золотою ниткою, гексамити[41], сувої найтоншого венеційського алтабасу[42], бархати з Флоренції, половинчаті й гострокутні бурмицькі перли, червоні, як кров, вініси[43], жовті яхонти, голубі, як небо, бірюзи, всіляке узороччя[44].

— За дари дякуємо, — відповів князь Ярополк, — а імператорам ромеїв зичимо здоров’я, довгих літ життя, щастя.

А потім василіки почали розмову — тонку й хитру, але для князя Ярополка вигідну.

— Імператори ромеїв стверджують мир і любов між Візантією і Руссю, уставлену імператорами нашими Львом і Олександром, Романом, Костянтином і Стефаном, а потім Костянтином порфірородним і Іоанном Цимісхієм.

— Ми — руські люди, — відповів на це Ярополк, — такожде блюдемо і будемо блюсти ряд, який уклали з імператорами ромеїв князі наші, — вічна їм пам’ять. — Ігор, Ольга і отець мій — великий князь київський Святослав.

— Імператори ромеїв не тільки бережуть мир і любов з Руссю, — продовжили василіки, — а бажають їх зміцнити, помножити.

У Золотій палаті почувся шепіт воєвод і бояр, — вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир і любов з Руссю імператори: он на стіні палати висять посічені шаблями ромеїв доспіхи князя Ігоря, щит і меч князя Святослава, скільки крові пролито на січах з ромеями, скільки кісток тліє в пісках над Руським морем, над Дунаєм, у Болгарії! О руські люди, рідна земля, чи чуєте ви нині ромеїв?!

Князь Ярополк дивився на багаті дари, що лежали перед ним, гордо сидів на столі отця свого, це з ним говорять василіки імператорів…

І утверждається, множиться мир з Візантією — купцям грецьким дозволяється торгувати не тільки в Києві, а в усіх городах Русі, київський князь дасть імператорам воєнну поміч, аще виникне в цьому потреба…

Князь Ярополк у цьому місці зупиняє василіків, що старанно записують ряд[45] на харатіях.

— А коли буде надоба, — каже він, — імператори ромеїв мусять допомогти й Києву, дати воїв з хеландіями, грецький вогонь[46].

Василіки оторопіли: Візантія не раз уже укладала ряд з Руссю, це імператори жадали, аби Русь збройно допомагала Візантії, київські князі ж ніколи не просили ще допомоги в ромеїв.

Проте василіки посміхаються й записують до харатії те, що просить князь Ярополк. А далі говорить василік єпископ Никодим, він просить князя Ярополка ствердити християнську єпархію на Русі, встановлену ще патріархом Фотієм.

Ярополк вагається — християнин, оточений боярами, воєводами, купцями, більшість яких також, ще з часів Ольги, — християни, він радо ствердив би встановлену Фотієм Київську єпархію.

Та він знає, що патріарх Фотій діяв самочинно, не питаючи згоди київських князів, через що князь Ігор, Ольга, Святослав обурювались і кляли Візантію.

Ярополк знає й те, що Гора молиться Христу, всі ж землі Русі, людіє її моляться богам старим, дерев’яним і не приймуть християнства.

— Я не знаю про єпархію Фотія, — хитро каже Ярополк, але одразу ж додає, що на Русі є чимало християн і що він сам християнин, тому дозволяє грецьким священикам поширювати свою віру над Дніпром, — а це вже зрада Русі, князь Ярополк ламає слово батьків, відкриває двері до Русі найлютішому ворогові.

Так говорить князь Ярополк з василіками ромеїв у Золотій палаті, після чого запрошує їх на обід у стравницю.

І саме тоді василіки сказали князю Ярополку, що імператори ромеїв бажали б закріпити мир і дружбу з київським князем його шлюбом з жоною царської крові, що царівна ця нині гостює в Херсонесі і скоро може бути в Києві.

Князь Ярополк, сп’янілий від медів, на одну якусь хвилинку замислюється, згадує розповіді старих людей про те, що княгиня Ольга їздила до Константинополя сватати його батькові візантійську царівну і мала через це велику образу. Та невже ж він кращий, дужчий, більш потрібний ромеям, ніж його батько?!

— Я зустріну й з честю прийму в Києві царівну, — каже василікам князь Ярополк.

А ще через короткий час на березі Почайни зупинилось кілька хеландій, з однієї зійшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикіями-слами жінка, обличчя якої ховалось під темним покривалом.

На Горі, в теремі, жінка зняла покривало, й князь Ярополк був вражений, побачивши перед собою надзвичайної краси, ніби виточене обличчя, тонкий ніс, ніжні уста, рум’янці, що розцвіли на його очах, як пишні троянди, і темні очі, що ніби увібрали в себе грозу полуденних морів, але веселі, іскристі.

«О Боже, — подумав Ярополк, привітно посміхаючись жінці, яку сли назвали Юлією, небогою імператора Романа Лекапіна й троюрідною сестрою царствуючого імператора Василя, — де народилась і як потрапила до Києва ця красота незрівнянна?»

Він запрошує Юлію до Золотої палати й довго розмовляє там з нею, пізніше вона йде в княжі покої, де князь і царівна обідають, надвечір у гридниці збирається пир, на якому Ярополк дає великі дари василікам імператорів, піднімає за здоров’я царівни келих з медом.

Гора гомонить, чутки про василіків і царівну котяться в передграддя й на Подол, дехто в цей час п’є, а дехто, торкаючись шрамів на тілі, думає важку чорну думу.

Так минає кілька днів. За цей час князь Ярополк разом із Юлією і слами побували у Вишгороді, на ловах, розважались і пустували, але говорили й про діло, домовлялись про шлюб князя із царівною.

Однієї ночі сталося щось незвичайне. Була пізня година, спала, впившись медами й олом, Гора, тільки перекликались сторожі на вежах і час від часу спокійно, навіваючи сон, звучали мідяні била, по небу плив великий жовтуватий місяць, тисячі зір палахкотіли в глибинах неба і яскраво відбивались на плесі Дніпра.

І раптом місяць почав примеркати, з правого боку на нього наповзала чорна тінь, ось тінь зовсім вкрила чоло місяця, і він став суціль темний, попелястий, в цей же час десь з бездонної глибини неба вирвалась безліч зір, вони летіли до землі, палахкотіли, згорали…

Ці знаменія в сонці, місяці і зорях[47] справили на людей руських надзвичайне враження. Коли місяць затьмарився і з неба посипалась злива зір, перелякані сторожі на стінах вдарили в била, враз прокинулась Гора, люди роздмухували вогні на