Марія Морозенко - Іван Сірко, великий характерник

один поборов на місці дванадцятьох яничар, направлених на нього! І коли вже справився з усіма, повернувся йти з місця бою.

Аж раптом його вуха вчули тріск гілок: «Ворог!» Різко повернувся, кинув срібний ніж на рух у кущах. Почулося дике завивання і разом із цим різко стислося серце.

Хлопець підбіг до куща, розгорнув гілки і заціпенів від жаху — перед ним лежав, конаючи в судомах, його лісовий побратим. Він убив Сірого!

* * *

Івана Половця заледве було врятовано від смерті. Відколи він закопав у лісі свого вовка, за ним ходили назирці, боячись, щоб, бува, чого не зробив із собою.

Стара ворожбитка Рода сиділа над ним день і ніч, картаючи себе в думках, що не вгледіла, як вовчисько вискочив із кліті й подався до лісу, пориваючись за своїм господарем. Разом із характерниками боролася за життя хлопця. Всі гуртом заледве перемогли в ньому смерть.

НАРОДЖЕНИЙ УТРЕТЄ

Останнє випробування здавалося зовсім неможливим. Третій іспит характерництва лякав багатьох. Ті, що здавалися зовні міцними, поступалися перед цією найважчою «пробою на виживання». Пройти науку бажали сотні, проходили одиниці.

На світанку ворожбитка Рода розбудила хлопця:

— На цю справу виправляю тебе я. Мусиш, Іване, забути про голод і спрагу. Мусиш забути цілком, що ти людина. Щоб вижити, стань частиною всього сущого.

— Що взяти із собою? — запитав на це.

Стара засміялася:

— Нічого — і все.

— Як це, зовсім нічого?!

— Але ж і все, пам’ятай це. Посеред Олешківської пустелі таїться секрет безсмертя. За місяць мусиш відшукати його.

Іван вражено дивився на волхвиню. Чи не глузує вона, бува, з нього? Про цю пустелю ходили страшні перемовини — тривала літня спека вбивала там увесь живий цвіт, в гарячому піску лишень подекуди стирчало кволе зело, спалене на цурку. «Олешки — пряма дорога в пекло», — так говорилося поміж козацтвом. Без ковтка води у пустелі не вижити. Він уже знав, що це означає «згоряти під сонцем».

Стара віщунка мовби прочитала ці його схарапуджені думки:

— Отам, посеред гарячого піску, є великий скарб, — нахилилася над його чолом. В її затемнених очах чи не мерехтів блискавицями сміх? — Знайдеш його — житимеш довго і славно, хлопче.

Вона таки сміялася з нього напевне.

* * *

Сьомий день блукав Іван Половець пустелею.

Від безводдя перед очима поставало марево. То він бачив себе у Мерефі біля купальського багаття, що немилосердно палило його з ніг до голови, то видавалося йому, що стоїть він прив’язаний до дерева, а навколо вирує полум’я ватри.

Геть виснажений, уже заледве брів пісками, з останніх сил переборюючи сонячне сяйво і знемагаючи у цій протидії.

Плівся поволі, наближаючись до ночі. Чекав її як єдине спасіння, бо лишень у нічний час мав кволий перепочинок.

Але й ніч, ота неспокійна ніч посеред плетива розпечених на вугілля думок, ніч бажаного порятунку видавалася зовсім короткою. Вона не приносила спокою. Посувалася разом із темрявою геть, поступаючись пекучому вже зрання сонцю. Здається, сама ніч знемагала від спеки.

* * *

На сьомий день Іван чекав ранок із острахом. Боявся. Спека перемагала його. Вона випалювала геть до крихти надію на порятунок. Блукаючи тиждень пісками, без крихти хліба і без рісочки води у роті, він поволі згасав під спекотним сонцем.

У полудневий час, коли вже геть зморений упав на гаряче простирадло розімлілої до знемоги олешківської пустелі, готуючись от-от зустрітися зі смертю, знову побачив марево. Повернувшись лицем від сонця, зустрівся поглядом з мудрими очима свого лісового вихованця. Їх він упізнав би серед тисячі інших вовчих очей. Вони були особливі для нього. Заглиблені в його душу.

Розумні очі вірного вовка заблисли над його лицем. Сприйняв це як вірний знак смерті. «З потойбіччя приходять по душі». Щойно це подумав, як йому видалося, що Сірий нахилився над ним, зволожуючи лице шорстким язиком. Це він й справді відчув на собі. І вовка побачив теж зримо і вочевидь. Потягнувся до нього рукою. Сірий відскочив на кілька кроків назад. Спробував підвестися, щоб податися за ним, і не зміг.

«Не залишай мене, друже», — заледве прохрипів.

Вовк очікувально дивився на нього. І тоді Іван потягнувся слідом за звіром, прикриваючи собою розпечену борозну, яка жаром жовтогарячого піску опалювала все його тіло. Коли доповз зовсім близько до Сірого, той знову відскочив на кілька кроків назад.

«Куди він кличе мене?!»

Вовк тицьнувся носом в обпалені сонцем руки. Від цього доторку Іван відчув полегкість.

Скільки він повз — хтозна. Час тут не мав свого звичного відліку. Спекотний день видавався безкінечністю. Увесь цей час змагання за життя сірий побратим не полишав його. Коли юнак зовсім знеміг, став над ним, потормосив рукав сорочки, зариваючи руку в гарячий пісок.

«Боляче, відпусти! — поривався вирвати руку. Вовк не поступався. — Що там може бути в цьому мертвому піску?»

Несподівано для себе відчув, як розпечені пальці намацали туге коріння, торкнулися якоїсь рослини, що загубилася в пісках. Слабим поривом руки витягнув її на поверхню. «Що це? Для чого? Невже цьому незнаному корінцю судилося стати моєю останньою поживою у житті?»

Вовк заохочувально дивився на нього. Поклав корінь у рот, спробував розжувати. Поволі… Поволі… Поволі верталися до нього втрачені сили. Слабовитий пустельний корінець невідворотно вихоплював його з обіймів смерті.

— Сірий, ти де?! — підвівся на коліна, озирнувся навкруги. Вовка ніде не було видно. Різонуло прямісінько в серце: «Я ж убив його!.. Мого вовка немає в живих!..»

Упав на пісок, зрошуючи розпечену пустелю пекучими сльозами. І саме в цю мить переходу із межі смерті на межу життя на світ народився Іван Сірко.

ПОЦІЛЕНИЙ У СЕРЦЕ

Підходив до Перевозького хутора, коли почув пісню.

Дзвінкий дівочий голос несподівано виринув із-за березового гайку, різко прорізавши груди, торкнувся його серця, забринів у ньому щемно і ніжно:

Ой збираю я зело,

Не на втіху й не на зло.

А щоб листом, рясним-цвітом,

В моїм серці проросло

Землі рідної зело.

Козаченьки йдуть похід,

Я молюся їм услід.

Щоби листом, рясним-цвітом,

Їх в походах берегло

Землі рідної зело.

Отамане, озирнись,

І на мене подивись.

Щоби листом, рясним-цвітом,

В серцях наших проросло

Долі світлої зело.

* * *

«Хто це так гарно співає?!» Щойно подумав це, глянь: молода дівчина з туго заплетеною косою на плечі вибігла із гайку, в руках тримаючи запашний оберемок трави. Ніколи не бачив її тут раніше. Висока, струнка,