Василь Миколайович Шкляр - Маруся

Ми знаємо, що головне завдання повстанців — шарпати большевицьку адміністрацію, руйнувати комунікаційні шляхи, чинити спротив продовольчому грабунку, нищити військові частини та представників окупаційної влади. Однак настав момент, коли кращі повстанські загони повинні підпорядкуватися проводу армії. Йдемо на Київ! Я бачу вашу бригаду, отамане, у складі Центральної армійської групи.

— Ми й так від самого початку підпорядковувалися Армії УНР, — сказав Василь.

— Так, але відповідальність моменту…

Прочинилися двері, і рожевощокий ад’ютант із відстовбурченими кишенями голосно сповістив:

— Пане Головний Отамане, генерал Кравс!

Петлюра на хвилю завагався, чи випроводжати йому Соколовських, чи ні, бо генерала Кравса тримати під дверима не годилося. Зрештою показав рукою, щоб гості сиділи.

Командант 3-го корпусу Галицької армії, а тепер ще й командувач Центральної армійської групи, Антін Кравс справляв враження статечного бойового генерала — тверда військова постава, щільно підігнаний мундир, на комірі срібна зубчатка на золотому підкладі. Сиве волосся підстрижене під «їжака», довгобразе лице, широке міцне підборіддя. Якби він зголив сиві короткі вуса, то зі своєю впертою зачіскою мав би вигляд вродливого сорокарічного чоловіка, а так показував на старшого[23].

— Я не випадково затримав цих молодих людей, генерале, — сказав Петлюра. — Прошу знайомитися, це отаман Соколовський, котрого я хочу кинути на підпряжку до ваших галичан.

Потиснувши Василеві руку, генерал Кравс викотив очі на Сашу, від чого його довгобразе лице видовжилося, як у коня.

— Хотів би і я мати такого джуру, — сказав він до Петлюри. — Можна говорити при свідках?

— Тепер це ваші споборники, генерале.

Кравс нагадав Головному Отаманові, що лівим берегом Дніпра до Києва посуваються денікінці. Рано чи пізно зіткнення з білими неминуче, а досі немає плану, як з ними поводитися. Денікін і чути не хоче про самостійну Україну, тому союз із ним у боротьбі проти большевиків є неможливим. Але ж він, генерал Кравс, як командувач Центральної армійської групи, мусить мати чіткі директиви. Як бути?

Петлюра припалив чергову цигарку і, походжаючи по кімнаті, виклав усе на пальцях. По-перше, не треба під час зустрічі з денікінцями вдаватися до ворожих акцій. Мусимо вести переговори до кінця хоча б для того, щоб виграти час. Цей процес тривалий і неприємний, але гріх не скористатися дипломатією.

— А що робити в разі лобового зіткнення? — спитав Кравс.

— Пропонувати денікінцям, щоб вони не займали тих теренів, які вже під нами, — сказав Петлюра.

Широкі щелепи Кравса звела оскома: у своїй військовій практиці він не знав такого терміну, як «пропонувати». Жоден статут не передбачав подібної норми у взаєминах з ворогом.

— Тобто як… пропонувати? — простодушно спитав Кравс.

Петлюра, вгадуючи генералів скепсис, що межував із насмішкою, зумисне наголосив на цьому слові ще раз:

— Про-по-ну-ва-ти денікінцям звільнити шлях на тих напрямках, де ми проходимо, аби не стримували нашого руху. Тим часом провести глибоку розвідку й вивідати все про Добровольчу армію: в якому стані військо, яка його чисельність, амуніція і таке інше.

— А якщо котрась із їхніх частин нападе першою? — спитав Кравс. — Що, коли ми будемо чекати прихильності від Денікіна, а білі москалі робитимуть свою чорну справу?

— Ви ж, генерале, не повстанський отаман, щоб не розуміти військової дипломатії, — сказав Петлюра. — Під час переговорів регулярна армія не провадить бойових дій.

— Ви не знаєте, з яким ворогом маєте справу? — спитав Кравс. — Біляки рано чи пізно вдадуться до підступу. Як це завжди було з москалем… Один біс, червоний він чи білий. Хіба большевики не обіцяли вам вільної України? Поки німці тримали п’ястука у них перед носом. А ми будемо сперечатися, як поводитися регулярній армії?

Петлюра довго мовчав. Відійшов до вікна, дивився крізь шибу, димів цигаркою. Потім, не озираючись, сказав:

— У нас є маневр, генерале.

— Маневр? — перепитав Кравс.

— Так. Коли припече, я пошлю на них Ангела й Зеленого.

Він обернувся до Василя.

— І Соколовського.

***

Зустріч з Петлюрою підохотила Василя. Повернувшись до Горбулева, він почав мобілізувати свою бригаду. У селі було тихо, лише в Радомишлі знов заворушилися большевики, але й вони готувалися до втечі. Під наступом української армії все червоне котилося в напрямку Києва.

Стояла світла серпнева днина, коли Василь пішов на сусідній куток Бидилівку до Максима Бидюка[24]. Максим саме чистив рушницю, поки село поралося на городах. Сиділи, радилися, згадали за Матея Мазура, котрий ніде не показував носа після того, як убили Дмитра. Може, і його спіткала якась халепа?

— Днями буду в Пилиповичах, — шурував шомполом Максим, — то щось рознюхаю. А ти, отамане, теж держи носа за вітром, бо народ тепер невірний пішов. Ох, і невірний, — крутив головою Бидюк, аж у шиї тріщало.

Десь на шляху заторохтіла підвода. У хату заглянув Тиміш Корч.

— Ходімо, діло є, — покликав Василя надвір.

— А тут не можна?

— Нє, ходімо. Скажеш «спасибі».

На шляху стояла підвода. Їздовий сидів за віжками, ще двоє курили біля воза.

— Свої хлопці, — сказав Корч. — Один із Торчина, а двоє з Головина. До нас у бригаду просяться.

Василь задоволено кивнув. Їхнього полку день у день прибувало.

А які молодчаги! Один потис Василеві руку — наче в лещата взяв. Держить, сміється, не відпускає.

— Здорові були, пане отамане!

Другий ударив його ззаду в потилицю. Гирею.

Кинули непритомного на воза. Їздовий ляснув батогом по конях.

Максим Бидюк відклав рушницю і вийшов на вулицю. Він побачив лише хмару куряви, що котилася за підводою.

Бидюк знизав плечима й пішов до хати.

***

Василя завезли аж у Радомишль. Часу на допити не було, комуна розбігалася. Поставили до червоного, липкого від крові муру.

— Ну, што скажєш нам напаслєдок, сакольчік? — шморгав носом ставний, чорнобровий комісар Скороходов. Картини б із нього писати, якби не блищали ніздрі.

— Носа втри, — сказав Василь.

Скороходов заважав йому думати. Василь хотів багато чого згадати, він десь читав, що в людини, коли вона помирає, перед очима за одну хвилину пропливає всеньке її життя, що вона може побачити своє минуле як на долоні, і тепер він хотів згадати щось дуже хороше про свою маму Явдоху, яка втрачала за цей рік уже третього сина, хотів згадати батька Тимофія, горопашного начальника штабу своїх синів, хотів побачити живого ще брата Степана, котрий пішов у священики й тепер