Марія Василівна Матіос - 100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки

знищено словника Кримського, чи, скажімо, Яворницького, то тоді б вияви любові у нас зросли непропорційно несправедливо до народів, які цього щастя позбавлені, тобто володіють їм до значно меншої міри. Бо ж ми можемо сісти, розгорнути свої словники, начитатися термінів, та, бач, запишатися.

Так, ми скромні.

Так, ми толерантні, і тому не нарікаємо на комуняк, які щосили позбавляли нас таких емоційних виявів, на які інші людності були просто нездатні. Нищачи наші словники разом з їхніми упорядниками, а також щосили нищачи нашу здатність до любові, аби насадити нам геть нелюдські принципи людських стосунків.

Ці рядки навмисне написано канцеляритом, аби наявніше постала сутність нашого головного українського багатства, іменованого любов’ю.

Чому головного?

Десь у XV столітті наші тодішні азіатські поневолювачі були щиро здивовані, що хоч скільки вони з України вивозять рабів, женучи невпинні потоки бранців, а вони звідкись знову беруться та беруться?

А бралися вони з любові. І саме з того її найміцнішого періоду, який належить юнацтву.

Бо так було — як народжувався син, то його тато одразу йшов у ліс, ломив-рубав вербове гілля, ніс у затишну цілину і втикав у землю.

Україна — це та місцина на Землі, де притча про увіткнуту ломаку, яка через велику віру в Бога може прорости (згадайте кінокартину Тарковського про це), то в нас такі гілляки проростають легко, без напруження, бо ростуть з великої віри в любов — тобто такий вербовий гайок виростав за років п’ятнадцять, а далі рости йому не було сенсу, адже синок саме підростав і був готовий до справжнього кохання.

Тобто до одруження.

А ті великі, батькові, дерева-верби рубалися-пилялися, і з них будувалася хата молодятам.

Ясно, що завдяки нашому напрочуд родючому ґрунтові тут буяло безліч вербових лісків, буяла любов, до шлюбу масово йшла юнь, розмножала Україну, й не було для реалізації любові аніяких проблем.

Тому ще й досі наші дослідники фольклору сперечаються, яке дерево в нас є символом древа життя — верба чи вишня? Верба, вірогідніше, бо своєю юною здатністю швидко рости дає притулок закоханим.

Може, тому верба-іва й дала назву нашій країні — колись вона називалася Івлією. А найпопулярніше ім’я у нас відтоді — Іван.

Ось чому в нас такі гарні люди родяться, а, особливо жіноцтво — через молоду любов, через надзвичайно юні шлюби.

Колись таке було, за татаро-монгольського панування; а нині, коли ціна за квартиру в нас найдорожча в світі, — де тепер любити й розмножуватися?

Себто, доки ти, закоханий, на власне житло спроможешся, то твій вегетативний період минеться.

Отож гине й гине любов, не реалізується через надмірну спекуляцію житлофондом…

Скільки нездійснених почуттів пропадає! Розходиться наша любов світами, поліпшує породу іншим народам, наприклад, в Америці, де кілька переможниць тамтешнього конкурсу «міс красуня» були українського походження.

Чомусь на світові такі конкурси потрапляють, як на мене, геть не гарніші наші претендентки. Однак сядь десь на лавочці у центрі будь-якого вкраїнського міста, і за чверть години повз вас пройде стільки красунь, що всі ці патентовані переможниці — просто тьфе.

А, може, воно й на краще, що справжніх красунь на ті конкурси не допускають? Нехай сидять на Батьківщині і потроху поліпшують породу вже й нам, бо й тут почалися, нарешті, зрушення. Тут на підпорі вже стоять «дерев’яні», хоч і не вербові, а пільгові гроші за немовлят — і одразу заворушилися в молоді почуття, а в материнських утробах — діти.

І спасибі за таку доплату, бо ніхто вже з батьків не посадить вербовий лісочок, й не лише через оподаткування, а через те, що ніде садовити: нашу землю давно вже приватизували ті люди, які не здатні закохуватися, бодай любити, бодай милуватися; всю землю розхапали вже, висмикнули з-під наших ніг — лише ми про це нічого не знаємо, і тому спокійно продовжуємо письмово міркувати про кохання.

Кохання-кохання, з вечора до рання — повчає нас народна пісня, і якщо ми дотримуватимемо цього припису, ніякі окупанти нам будуть не страшні, ніяке остарбайтерство і сексарбайтерство, ніяка работоргівля. Ех, нашого квіту по всьому світу…

Бач, глобалізм — він багатоликий. Він нівелює, спрощує усе святе собі на потребу, вихолощує високі почуття, обертаючи любов на масові секс-послуги.

Ми, правду сказати, посідаємо перше місце за експортом «жриць любові», наша любов «сублімується» в найпотужнішу світову секс-індустрію, однак із крихт її, які лишаються на місцевих теренах, вистачає дещиці й на продовження місцевого роду — така велетенська її сила!

І тут знову треба звернутися до нашого колишнього засобу боротьби з поневоленням — треба створити такі умови суспільного життя, щоби юнь могла брати шлюби раніше, ніж її перепродадуть за кордон.

Чому відбувається така посилена атака на нашу любов?

Тому що любов — це також незалежність.

Недаремно ж до весілля заздалегідь висаджували в діжечку із землею вишневу гілочку, рясно поливали, і саме перед одруженням вона, проростаючи, заквітала. Восени!

У весільному поході її несли попереду молодих.

Це було тризубе древо життя, державний знак, символ родючості, символ світотворення.

Весь весільний почет — бояри, дружина, коні, шаблі — також атрибути державності, якими ми володіли довгий час лише на весіллях. Отак наша державність конспірувалася, множилася, щоби, дочекавшись слушного часу, взяти реванш.

Правда, гільце пророджувалося раніше. Дочекавшись теплої весни, його пересаджували в натуральну землю, й згодом у садку рясно родили нові вишні.

Але головне не це, а те, що вони були наочним втіленням великих почуттів обох закоханих, і всі навколо знають про це і втішаються, яке воно деревце таке дивовижне росте і яке воно є насправді, й раділи з такої думки:

— Коли ми одружуватимемо наших дітей, ми також зріжемо з вишні тризуб-гілку, і вона знову проросте і прикрасить нове весілля, і знову потім все піде за циклом вічного квітучого древа життя.

Багато в нас ще посібників з кохання — найбільша у світі кількість народних пісень, які навчають любові, ведуть по ній, розвиваючи найсвятіші почуття, а також еротичні, ба й сексуальні — найрізноманітніший спектр оспівування.

Навіть робочі вечорниці — там праця супроводжувалася співами та залицяннями, там існували спеціальні ігри для молоді, які дуже сприяли любовним єднанням. Колись у нас триста двадцять днів були святковими, і всі вони сприяли закоханим.

Потім співати стали менше, бо зазнали потужної атаки з боку прихильників нової суворої віри — забороняли усі такі свята, ігрища, ба навіть музичні інструменти в нас тотально спалювали, яко поплічників «біснування».

На Зелені свята, коли в полі з’являлися перші