Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

і тепер безпорадно волали про допомогу, оскільки вибратися самим було зась. Дехто, перетнувши рів, дістався до брами і щосили грюкав по піднятому мосту, наче мав якесь беззаперечне право проникнути всередину. Все це виглядало доволі кумедно, і драби на стінах, які пам’ятали ще облогу турків, відповідали їм дружним реготом. Міщан це бісило, але й потроювало їхні зусилля.

— Ану, ся звідтам приберіть! — не витримавши, врешті-решт гримнув на них Балабан.

У голосі його не чулось люті, проте наказ подіяв миттєво. Нападники відступили і понуро стали лізти до плацдарму, по дорозі неодмінно потрапляючи у проклятущий рів.

У цей час урядник, наблизившись до стін, вигукнув гучним, як сурма, голосом:

— Агов, сторожо! Закличте бурграфа! Не спроста ж тут зібралося ціле місто!

За певний час міст почав повільно і велично опускатись. Важко, мов дідуган, охнувши, він сперся на землю, відкривши замкову браму. Згодом прочинилася й вона, і на широку спину мосту виїхав вершник. Величний, як бог, у повному бойовому обладунку, він справив на юрбу враження, яке, мабуть, справив Роланд на військо басків. Усі заніміли, так що білий кінь певний час тупцяв на місці і жував вудила при повному мовчанні з боку людей. Балабан угледівся в благородне обличчя лицаря, що було дещо приховане легкою тінню від піднятого забрала.

— Даруйте, що вас турбуємо в таку ранню пору, пане бурграфе… — почав урядник.

— …хоч ви й так не спали цілу ніч, стягуючи до веж порох, — додав Хіх, що несподівано виріс поруч.

— Маєте рацію, шановний пане, — усміхнувшись, погодився комендант.

— Що ж, іменем короля я наказую вам, бурграфе, перенести порох назад у підвал і відтягнути від бійниць гармати. А ще викажете нам велику честь, якщо на ваших стінах поменшає бочок і казанів зі смолою.

— Бачу, ви добре обізнані в таких справах, шановний незнайомцю, — відповів Білоскорський, — звертаюсь так, оскільки ви не вважали за потрібне відрекомендуватись, як і годиться гостеві.

— Гостеві? — спалахнув граф. — Ви, здається, мали нахабність назвати мене гостем?

— Невже я маю прикрість вас цим образити? — спокійно сказав комендант.

— То знайте ж, пане бурграфе, що я тут за дорученням особисто його величності, бо є наближеним до короля.

Білоскорський вклонився.

— Гадаю, ви чули мої вимоги? — запитав Хіх.

Лицар, трохи повагавшись, відповів:

— Якщо я скорюся, чи приймете ви мої вибачення за негідний прийом і чи дозволите не відволікатися від охорони спокою міста? Адже я навіть не запитую у вас відповідної грамоти, а вірю, як шляхтич шляхтичеві.

— Звісно, — погодився Хіх, — але за однієї умови. Цієї ночі в замок прибула полонянка і, як мені відомо, перебуває досі там, у тих сірих, моторошних стінах, котрі гнітять їй душу і геть не пасують її вроді. Звільніть дівчину, і ви сповните свій обов’язок перед королем. Ласку його величності за це я вам обіцяю.

— Сподіваюсь, ви знаєте ціну слова? — сказав лицар.

Якуб Шольц, котрий не пропустив з розмови жодного слова, побілів як смерть.

— Звісно, пане коменданте, звісно, — догідливо мовив Хіх.

— І знаєте, що, порушивши його, дворянин навіки піддає ганьбі себе та свій рід?

— Обіцяю ще раз, — нетерпляче сказав граф, — щойно повернувшись до Кракова, добуду для вас високу військову посаду.

— Річ не в тім, пане, — заперечив бурграф, — цій дівчині, яка зовсім не є полонянкою, я пообіцяв, що без власної волі вона не залишить Високого Замку. Отже, якщо вона коли-небудь опиниться у ваших руках, то це означатиме одне з двох: або на те була її згода, або ви до останнього камінця розібрали цю фортецю і вбили останнього драба.

Граф Хіх сприйняв таке зухвальство цілком спокійно, проте говорити почав голосніше, так, аби його чув натовп.

— Вельмишановний бурграфе! — сказав він, і його виразності позаздрив би будь-який актор. — Я не звернув жодної уваги на те, що ви розмовляєте зі мною, сидячи верхи. У ваших словах відчувся сумнів, чи справді я той, хто має значно більші права почуватися тут господарем. Я пробачив вашу зухвалість… Але річ, зрештою, не в мені. Ця молода особа, що користується вашою гостинністю, стала причиною скандалу, який здатен поставити під сумнів репутацію міста. І це в той час, коли його величність Сигізмунд II збирався надати щедрі привілеї львівським купцям та ремісникам.

Натовп невдоволено заревів і посунув до мосту. В ту ж мить двоє драбів позаду коменданта вихопили мечі, і їм би неодмінно довелося пустити їх у діло, якби Хіх одним помахом руки не зупинив городян.

— Проте, аби зберегти чистим ваше сумління, — вів далі граф, — і, що важливіше, добре ім’я міста, я сам готовий піти до цієї відступниці і переконати її віддатися правосуддю, а потім…

— Панове, Христа ради! Що відбувається?! — почувся розпачливий крик маленького чоловічка, що відчайдушно пробивався крізь юрбу. — Христа ради! Іменем короля, чорт забирай! Пропустіть мене! Пропустіть, бісове кодло! Ух! — важко зітхнув він, порівнявшись, нарешті, з графом. — Білоскорський? Ви в обладунках? Якого дідька? Хіба розпочалась війна?

— Ні, пане старосто, — відповів той, — але у вельможі, який стоїть поряд з вами, такий войовничий вигляд, що нічого іншого, як одягти лати, мені не залишалось.

Староста звів очі на графа.

— З ким маю честь? — запитав він.

— Граф Хіх, канцлер його величності, — була відповідь з погано прихованим роздратуванням, — і я буду вдячний, якщо ви не стоятимете в мене на дорозі…

— Стривайте! Як ви сказали? Канцлер? — перепитав староста.

— Саме так, вам не почулося.

— Переді мною — коронний канцлер?

— Можете сміливо вірити своїм очам.

— Та я б із радістю, але… Кров Христова… Не хочеться думати нічого лихого про здоров’я пана Яцека Замойського.

— Думайте про найгірше! — безжально відрубав Хіх.

Староста зняв шапку і перехрестився. Важко зітхнувши, він з гіркотою проказав:

— Знали б ви, що це був за чоловік…

— Я поділяю вашу скорботу, — лицемірно кивнув Хіх.

— Уся Польща поділяє мою скорботу, пане граф… Треба замовити панахиду. Коли, кажете, бідний Яцек відійшов?

— Рівно місяць тому.

— Ех… А зовсім нещодавно він писав мені: «Януше, в моїх мисливських угіддях під Жешувом цьогоріч багато зайців»… Сердешний Яцек… Недарма кур’єр позаминулої неділі був одягнений у темну одіж. То був знак!.. Що ж, хай собі тішиться вся звірина під Жешувом, бо у світі стало на одного незрівнянного мисливця менше… Ох-ох-ох, — продовжував скрушно зітхати староста, — даруйте, ви сказали, коли був цей чорний день? Коли помер мій друг? Мій дорогий Актеон?

— Горе нещадне! — лицемірно вигукнув Хіх, — і ваш слух у його полоні… Сказав, звичайно, сказав. Ваш Актеон, ваш Аполлон, ваш Гіацинт помер два тижні тому…

— Ох-ох-ох! Невже від