Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

ума палата. Талант, а може, й цілий геній. А от з тим Богом носишся. Релігія – то ж для темних. І для старих. А ти від мене молодший на цілих десять. А дивишся назад, а не вперед.

Андрій наче не чув цієї белькотні. Йому гримало в голову, як на сполох, почуте по дорозі. Диявольська змова, свідком якої він став.

Час вони призначили невідкладно. Назавтра. На храмове свято в Кедрівці – на Чесного Хреста.

З-за шкільного паркана дзвенів дитячий гамір, як це завше буває на перервах між уроками в мільйонах шкіл усього світу. Різниця лише в тому, що посеред бандерівської столиці, для якої Львів – то вже москалі, у кузні, яка викувала Степана Бандеру і практично всіх його соратників найтривалішого антисталінського руху опору в Європі, дзвенів дитячий гамір російськомовний. Абсурд, якого не знало місто з 1278 року, закарбованого на його гербі. Це те саме, щоб швидше зрозуміли росіяни, якби на московській Красній площі ґелґотіла по-своєму юна німчура з гітлер’югенду. Діти не винні. Дитинство поза підозрою й над законом.

Про непорочність цих однолітків-москаликів думав Андрій, виглядаючи прудку, як лань, знайому незнайомку, що впіймала його на кримінальній крамолі, за яку режим, що заніс її сюди з-за Уралу, відправляв на пожиттєву каторгу «неблагонадежных местных». Але навіть не загроза, яка висіла над ним цих кілька останніх днів, розпанахувала тупим ножем його скуйовджену душу. Він сам у момент осмислення того, що сталося, дивувався, що не наслідки критики Павлика Морозова бентежать його. Його бентежила вона. Прудко скочивши на підніжку автобуса, Світлана полишала йому неспокій. І, здається, то була та жадана, єдина з тривог, що солодким трунком розливається по тілу, торкаючись кожної клітини.

За автобусом здійнялася курява, але він все ж угледів, як дівчина довго ще махала йому рукою. Не махала, а манила, вабила, кликала… Куди? У прірву? Якщо це той самий перший інстинкт, то чому отака-от оказія? Чому за межами табу, яке було неписаною заповіддю національного пророка – «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»? Та не з москальками.

У Галичині цей заповіт діяв автоматично. Боже, що сказала б мати, якби знала, що його так стривожило це дівчисько, яка калякає, як ті безбожники? Але канони виховання розпливалися й не трималися купи, вістря холодного розсудку тупилося об щось незбагненно-невідоме і невідворотно манливе, що вперше прийшло до нього.

Не поїхати на чати під гімназію він уже не міг, хоча опирався кілька днів цьому запамороченню. Навіть образливо стало перед самим собою за таку слабодухість і національну нестійкість.

– А ты, оказывается, жестокий человек, – шепотіла вона через паркан, крізь густий металевий частокіл якого простягнула руки назустріч йому. – Ты так долго не приходил. Знаешь, глупость какая-то, но я высматривала тебя каждый день. Я боялась за тебя. Понимаешь, ты не подумай чего-нибудь… Я просто хотела успокоить тебя, что я никому ни слова. Я не сдам тебя. Вот что я хотела тебе сказать. Вот и все.

– Я знав, що ти мене не зрадиш. Сьогодні й ніколи, – ще міцніше він стискав її кулачки у своїх селянських, не по літах мозолистих руках. Залізна завіса, що роз’єднувала їх, здавалося, тріщить від такого палкого рукостискання юних сердець.

– Подожди меня на лавочке. Я мигом за портфелем, – шкільний фартух, як парус, поніс її рвійну струнку поставу.

Свіжий вітерець, що гасав разом зі школярами подвір’ям, підносив на льоту одіж юнки, наче демонструючи красу тієї найдовершенішої на землі грації, якою є вродлива дівчина у свої 17 літ.

– У меня идея: пойдем в кино? – раптово перейшла вона до справи.

– А який там фільм?

– Какая разница?

Справді, яка різниця, що там і коли вставив у графік районний кінопрокат? Потім крізь роки він повертатиметься до цього дня, посміхаючись мовчки, боячись стривожити недоторканість споминів, та так і не згадає, що там було на екрані. Бо тієї миті всемогутній режисер людських доль розпочав дійство, у якому йому була відведена головна й невідома досі роль.

Усе відбувалося, як мільйони разів у всі часи й на всіх континентах. Темрява кінозалу покривала гріховність поривань юних створінь, які міцним сплетенням рук посилали радари свого єства до найближчого на планеті маяка, і від того в унісон прискорено гриміли споріднені пульси, відбиваючи у всіх оголених точках тілець мажорні такти величальної симфонії у виконанні двох непорочних сердець.

Ніч випала, хоч стрельни в око. Така темрява, що на вулиці можна було би лоб у лоб стукнутися об перехожого, буває рідко, але обволікає все суще на землі.

Паша оцінив таку прихильність природи до його роботи. Він узагалі любив темряву. Ніч любив більше, ніж день. Таким уродився. «Князь тьми» – гордо титулував сам себе. Він, як ніхто, розумів товариша Сталіна, який працював, що там говорити, – світ перевертав ночами. Грався планеткою, як м’ячиком, а вдень відсипався. До обіду. І так разом із вождем увесь народ. А може, й усе людство. Шкода, що не народився трохи раніше. Тоді, мабуть, жити було краще, веселіше. Тоді бал правила улюблена Пашина ніч.

Вона, пітьма, ліпше надається до великої роботи. По-перше, ніхто не заважає. Можна розмахнутися що є сили. І нині от «земєлі сплять, як бабаки». Сопуть у дві дірки – ото вся їхня праця. А такі, як Паша, мають прокладати тим часом путь для цих мільйонів сонних амеб у світле майбутнє.

Майбутнє-то світле, але краще наближати його затемна. Коли сходить сонце, метушиться мурашник, добуваючи кавалок хліба для свого порожнього й нікому не потрібного, крім нього самого, цього мурахи, існування. А велетні оживають, коли сонця немає. Світило – свідок небажаний. Недарма всі надприродні сили в народній мудрості чи там у якогось Гоголя виповзають на поверхню далеко за північ. Паша силкувався надати своїми глибокими думами особливої важливості моменту.

Надвечір вони зімітували перевезення на батькове подвір’я машини шутеру. Розіграли з цієї нагоди частування шофера, що загнав будматеріал, а відтак полуторка вже й залишилася у дворі Харкавих, бо як п’яний водій мав їхати до автопарку? Дарма що в кузові був ще повний бак соляри для комбайнів.

Діма прибув рівно о другій і постукав у крайнє вікно, як і передбачав Пашин план. Вийшли надвір і почали вантажитися. Зі стодоли – в кузов. Нехитре альпіністське спорядження плюс автоген. Видряпатися на оцинковану баню, ліквідувати, тобто спиляти небажаний об’єкт, а потім разом із тим хрестом зійти з вершини.

– Я, Паша, позавчора стояв після служби Божої під церквою і прикидав. То