Ірен Віталіївна Роздобудько - Оленіада

А потім, з деяким шанобливим острахом, Василенко взявся до іншої мелодії.

Пантелеймон покірно свистів обома ніздрями, покладаючись на вправні Василенкові пальці.

І — зупинись, щаслива мить! Усе вийшло!

«І що тепер з цим усім робити? — подумав Василенко, — Ех, пропаща я сила...»

Але хіба він міг знати, що з цього самого дня, точніше — з цієї щасливої і доленосної ночі, у нього почнеться короткий і вірний шлях до злету на першу сходинку в рейтингу тижневика «Форс-мажор» «Десять вітчизняних мільйонерів»...

Ні, Василенко цього знати не міг.

А тому, стомлений, з розпухлими пальцями і дитячою посмішкою на вустах, захропів, щойно перший промінь сонця впав у його завжди прочинене вікно...

* * *

...Валентин Самсонович Ройтберг теж зустрічав еру стабільності на самоті.

Після успішного закінчення інституту Дорожніх комунікацій син Бодя мав своє помешкання завдяки розробці першого у світі Екологічно Чистого Національного Чумацького Шляху, названого коротко — «ечиначуш».

Нині цей проект активно впроваджувався в життя його приватним підприємством і приносив заповзятливому Боді неабиякі прибутки. Адже організації, котра до того будувала дороги і називалась досить дивно, немов коротке телеграфне повідомлення, — «УкравТодор», настав кінець.

Власник фірми дійсно крав.

І його дійсно звали Тодор, хоча деякі старожили країни ще пам’ятали часи, коли в абревіатурі не було жодного натяку ані на хитромудрого Тодора, ані на його зловживання при будівництві шляхів.

Отже, за сина Валентин був цілком спокійним, хлопець — нівроку, хоч у ранній юності не відрізнявся особливими талантами, крім видування гігантських куль із жувальної гумки. Як не дивно, а саме цей талант і дався взнаки, коли він винайшов неймовірно простий і дешевий засіб створення ечиначушу. А почалося ще в ті роки, коли заспаний Бодя, виходячи з візка перед будівлею інституту, вступив ще погано керованою кінцівкою в купку відбірного лайна, випущеного ватажком упряжки — старим оленем Семом.

Потовкшись кілька хвилин ногою у в’язкій кучугурі і виплюнувши в неї спересердя кавалок з десяти жувальних гумок, Бодя несподівано помітив, як добре втоптується маса в здиблений і поколотий асфальт, якою рівною поверхнею огортає діри і впадини.

Ось це і називається простим архімедівським словом — еврика!

З тої пори першокурсник Бодя почав експериментувати з оленячим послідом, додаючи в раціон домашніх утриманців різні добавки — товчену яєчну шкаралущу, желатин, мучний клейстер, рисовий відвар і, звісно, свою улюблену жувальну гумку «Орбіт без цукру».

Над ним сміялись.

Його не розуміли.

Його сторонились.

Адже від юнака весь час пахло тим, що нині дало йому і гроші, і повагу в колах найповажніших підприємців.

Тепер Бодя мав ціле виробництво з величезним поголів’ям старих заслужених тварин, котрих великими стадами водили в місця ремонтування старих або прокладання нових трас.

Валентин Самсонович не дуже знався на інженерній думці, але те, що Бодя відокремився і має все, про що він, Ройтберг, в його віці лише мріяв, стало великою втіхою в його нинішньому холостяцькому житті.

Адже трапилось несподіване! Його вірна дружина Людмила Вікентіївна, котра до пори і часу мирно працювала в районному відділені ветеринарної лікарні, вдарилася «у всі тяжкі». Перший тривожний дзвіночок пролунав ще під час Оленевої Толоки, коли хранителька хатнього вогнища, вступивши в партію «Гегемонів», взяла активну участь не тільки у плановому державному каструванні оленів, але згодом (Валентин досі докоряв себе за тодішню зраду зі звабливою перукаркою Зоєю Пікач!) повернула свій скальпель проти всіх хатніх тварин чоловічої статі, котрих, за її словами, «доводила до досконалості».

І це ще було б нічого.

Але після ударної праці на теренах гендерної справедливості Людмила вдарилася до іншої не менш гострої справи, замінивши скальпель на письменницьке перо.

І такого удару в спину Валентин Самсонович зовсім не очікував! Адже майстром слова в родині завжди вважався він — заслужений журналіст і редактор. І аж ніяк не Людмила Вікентіївна, котра в житті не написала нічого, крім лікарських рецептів для оскаженілих котів і цуциків.

Попри це, жінка, відчувши, що період, названий стабільним покращенням, триватиме довго і нудно, вирішила взяти реванш у долі і повністю поринула в іншу, більш цікаву для неї реальність.

Старанно приховуючи від чоловіка свої намагання, видала на гора перший роман під назвою «Іродіада і Тібальд». День і ніч вона віддавалася нелегкій письменницькій справі, смикаючи історичні факти різних епох і приправляючи їх рясними воланнями спраглої жіночої душі.

Щоправда, побоюючись гніву Валентина Самсоновича і вважаючи своє прізвище немелодійним, а до того ж — не вартим краси Іродіади, Людмила Вікентіївна старанно приховала його за іменем, яке носила у своїх еротичних мареннях, — Емануель Убліє.

І — о дивина! — перший же роман про поневіряння незаконнонародженої доньки іранського шейха і французької принцеси красуні Іродіади розлетівся по руках жінок пубертатного і постбальзаківського віку за кілька днів!

Коли новоспечена Емануель Убліє кинула на обідній стіл перед очі Ройтберга чималу пачку грошей, він зрозумів — йому кінець!

Так і сталося.

За наступні п’ять років Емануель, не покладаючи рук, видала всю генеалогію роду бідолашної Іродіади від першого до десятого коліна — «Іродіада і звірі», «Іродіада в полоні», «Іродіада — королева піратів Карибського моря», «Іродіада і кхмери», «Іродіада — цариця Савська», «Іродіада в Січі Запорізькій» et cetera.

Результат цієї праці виявився незбагненним навіть для такого старого вовка комп’ютерної клавіші, яким до того часу був Валентин Самсонович Ройтберг. Не порадившись з ним ані словом, дружина придбала собі помешкання-майстерню, де зранку до ночі служила своїй годувальниці-Іродіаді, а разом із тим — спраглим до всього «красівого» жіночим серцям.

Тепер, лишившись на самоті, Валентин Самсонович стежив за успіхами дружини хіба що по Інтернету, сподіваючись, що жіноча частина людства отямиться і нарешті втомиться від пригод навіженої Іродіади.

Але — дзуськи!

«Від одного її рядка мене кидає в солодку моторош!», «Дівчата, я від неї тащу-у-усь!», «Емануель — втілення мрії!» — писали тисячі прихильниць мадам Убліє в Інтернеті.

Збитий з пантелику Валентин Самсонович якось теж придбав одну з яскравих книжечок, на обкладинці якої було зображено гарячий поцілунок між затягнутою в шкіру довгокосою жінкою і горилоподібним «качком» в лицарських обладунках.

Пробіг очима кілька рядків, вирваних з контексту: «Увесь світ раптом втратив свою реальність! Нереальним було й те, що зробив Тібальд наступної миті. Повільно і ніжно він відсторонив руку від щоки, схилився, ледь стримуючи подих, і торкнувся вустами лебединої шиї. Шия здригнулась! Легкий, ледь чутний дотик зачарував Іродіаду. Повіки її опустилися, свинцева млість розлилася по всьому тілі, а серце закалатало десь