Ганс Хрістіан Андерсон - Снігова королева

Імператорський палац був найпрекраснішим у світі. Збудований із порцеляни, він дуже дорого коштував. Стіни були ламкі, тож усім, хто до них торкався, наказували обходитися з ними дуже обережно. У садку росли найрідкісніші квіти. До них були прив’язані срібні дзвоники — вони ніжно дзеленчали, тож кожен, хто проходив там, мимоволі звертав на них увагу. По правді, все в імператорському саду вражало уяву. Садок тягнувся так далеко, що навіть сам садівник не знав, де він закінчується. А ті, хто доходив до його меж, знали, що далі розкинувся густий ліс, де росли високі дерева, що купали своє віття у глибокому синьому морі, й великі кораблі пропливали у затінку їхнього гілля. На одному з цих дерев жив соловейко. Він співав так гарно, що навіть заклопотаний рибалка зупинявся, щоб його послухати. Під час нічної риболовлі рибалки слухали спів і казали:

— Оце краса!

Коли вони йшли додому, то забували про пташку. А наступної ночі знову вигукували:

— Як гарно слухати пісню соловейка!

Мандрівники з усіх країн світу приїжджали, щоб відвідати імператорське місто. Воно дуже їм припадало до смаку, так само, як і палац та садок. Але коли вони чули соловейка, то визнавали, що його спів найкращий, і вдома розповідали про все, що бачили. Учені писали книги про місто, палац і садок. Не забували вони й про соловейка, називаючи його найбільшим дивом. Поети складали чудові вірші про соловейка, що жив у лісі біля глибокого моря. Книги розвозили по всьому світу, й декілька з них потрапили до рук імператорові. Він сидів на своєму золотому троні й читав, киваючи головою за знак згоди, адже йому було приємно дізнатись, наскільки прекрасним здається мандрівникам його місто, його палац і його садок. Та коли він дочитав до слів: «Соловейко — найбільше з-поміж див», то вигукнув:

— Що це? Я нічого не знаю про соловейка. У моїй імперії є така пташка? Просто в моєму садку? Я нічого не чув про нього. Виявляється, дещо можна дізнатись і з книжок.

Тоді імператор покликав одного зі своїх камергерів. То й був настільки високої думки про свою поважність, що коли хтось із нижчих за званням звертався до нього або про щось запитував, він просто пхекав — а це, як відомо, нічогісінько не означає.

— Неподалік живе чудесна пташка. Соловейко, якщо бути точним, — сказав імператор. — Подейкують, ніби це найбільше диво у моїх володіннях. Чому мені досі про це не доповіли?

— Мені не доводилось про нього чути, — відповів придворний. — Він ніколи не з’являвся при дворі.

— Я волію, щоб він був тут уже сьогодні ввечері, — сказав імператор. — Увесь світ знає, чим я володію, а я ні!

— Хоч я ніколи не чув про нього, — мовив придворний, — але докладу всіх зусиль, аби його знайти.

Але де ж знайти того соловейка? Дворак підіймався і опускався сходами, нишпорив залами й коридорами, але ніхто і не чув про цю пташку. Тож придворний повернувся до імператора й сказав, що, певно, книжка бреше — мабуть, соловейка вигадав її автор.

— Ваша імператорська величносте, — промовив він, — не варто вірити всьому, що написано в книгах. Інколи там пишуть просто вигадки, або й казна-що.

— Але книга, в якій я прочитав про соловейка, — заперечив імператор, — потрапила до мене від великого й могутнього імператора Японії. А отже, в ній не може бути брехні. Я конче мушу почути соловейка, він повинен бути тут увечері. Його спів — це те, що мені зараз потрібно. Якщо ж його не буде, всіх придворних відшмагають ще до того, як вечеря закінчиться!

— Тсінг-пе! — закричав камергер китайською і знову заходився бігати сходами вверх і вниз, нишпорити залами й коридорами. Тепер половина придворних бігала разом із ним — нікому не хотілось скуштувати батогів. Всіх вони розпитували про цього надзвичайного соловейка, якого знав увесь світ, а імператорський почет, бачте, навіть не здогадувався про його існування.

Зрештою вони надибали вбогу дівчинку-служницю на кухні. Вона сказала:

— Так, я чула цього соловейка. Він дуже гарно співає. Мені дозволили щовечора забирати недоїдки зі столу для моєї бідолашної хворої матусі. Вона живе на узбережжі. На зворотному шляху, якщо я стомлююсь, то сідаю перепочити в лісі. Тоді я чую пісню солов’я. Сльози котяться з моїх очей, й мені здається, ніби я відчуваю поцілунок матусі.

— Мила дівчинко, — промовив камергер. — Я потурбуюся про те, щоб тобі дали постійну роботу на кухні, а ще ти отримаєш дозвіл дивитись, як обідає імператор. Одна лиш умова — відведи нас до соловейка! Дуже треба, що він сьогодні ввечері був у палаці.

Тож дівчина пішла до лісу, де співав соловей, а за нею подалась половина придворних. Коли вони йшли, почулось мукання корови.

— Ох, — промовив молодий придворний, — ми його знайшли. Яка неймовірна сила у голосі цього маленького створіння! Без сумніву, я вже чув його колись.

— Та ну, це просто корова мукає, — заперечила дівчинка. — Нам ще довго йти до того місця.

Незабаром у болоті заквакали жаби.

— Прекрасно! — знову замилувався молодий придворний. — Тепер я чую його. Голос нагадує мені дзеленчання маленьких дзвіночків.

— Е ні, це просто жаби, — похитала головою дівчинка. — Але мені здається, ми вже близько.

І справді — цієї миті почулась пісня солов’я.

— Слухайте, слухайте, ось він! — вигукнула дівчинка. — Он там він сидить, — додала вона, вказуючи на маленьку сіру пташку, що примостилась на гілці.

— Хіба це можливо? — засумнівався камергер. — Я й подумати не міг, що він виявиться такою маленькою, убогою пташиною. Мабуть, соловей просто побляк у оточенні такого вельможного товариства, як наше.

— Соловейку, — голосно закричала дівчинка, — наш наймилостивіший імператор бажає, щоб ти йому заспівав!

— Із великим задоволенням, — промовив соловей і почав співати ще чудесніше.

— Нагадує передзвін крихітних скляних дзвіночків, — сказав камергер. — Побачити б, як працює це маленьке горлечко! І чого це ми не чули його раніше? Соловейко матиме великий успіх при дворі.

— Ще поспівати імператорові? — запитав соловейко, бо думав, що імператор уже перед ним.

— Любий соловейку, — звернувся до нього камергер, — із великою приємністю запрошую тебе до палацу сьогодні увечері. Там ти здобудеш прихильність імператора своїм чарівливим співом.

— Моя пісня найкраще звучить у зеленому лісі, — відповів птах. Проте з радістю відгукнувся на запрошення імператора.

Задля такої нагоди палац пишно прибрали. Порцелянові стіни й підлога виблискували у світлі тисяч ламп. Чудові букети, до яких були прив’язані маленькі дзвоники, стояли в коридорі: коли туди-сюди снували люди, або ж коридором гуляв протяг, вони так голосно дзеленчали, що заглушували