Марина та Сергій Дяченко - Брамник

class="p1">Руал похитав головою, аби вона зрозуміла, що подорожній поки що не має наміру розкривати свою таємницю. Тоді куховарка спохопилася:

— Та ж ти змок до нитки… Чекай-но…

Вона повернулася за кілька хвилин із купою сухого одягу в одній руці та парою чобіт у другій:

— Ha-бо, приміряй… Повинні тобі підійти…

Одяг був не новий, але чистий і майстерно полагоджений. Жінка відвернулася, щоб не дивитись, як вдягається Руал, і це було дуже до речі: йому вдалося непомітно переховати статуетку.

— Я тут за господарку, — розповідала тим часом жінка, — й пошити, і випрати, й прибрати… На все, бува, й рук не вистачає… Ти сідай до вогника, погрійся… І вечері чекати не будемо — тут з обіду юшка залишилася. Хазяїн не любить, щоб пропадало…

Руал натяг чоботи — вони були завеликі.

— От, — вела далі жінка, — чоловік мій ширший був у кості… На зріст такий само, а ножиська здоровенні…

— Нічого, — вдячно озвався Руал. — Спасибі.

Вечеряли в просторій, невибагливо вмебльованій їдальні; робітники й слуги сіли за стіл разом із хазяйською родиною. Хазяїн посідав чільне місце; під його пронизливим поглядом щулилися домашні, розміщені за рангом: хлопчик років дванадцяти — хазяйський син, дочка хазяїна, гарненька дівчина з гладко зачесаним білявим волоссям, далі куховарка й десяток робітників — усі молоді міцні хлопці. У самім кінці столу на приставленому табуреті сидів Руал — у добротному селянському одязі, сам зараз схожий на кожного з них.

Ніхто не смів доторкнутися до ложки, доки хазяїн не поклав до рота першу порцію кукурудзяної каші. Тоді почувся поквапливий стукіт — робітники поспішали виловити кращий шматок сала зі спільних тарілок, поставлених посеред столу.

Руал утамував перший голод на кухні, тому неуважно жував хліб і спостерігав за їдцями.

Куховарка раз у раз задерикувато на нього поглядала — якби їх не розділяв довгий стіл, вона, можливо, підсунула б йому зайвий шматочок. Веснянкуватий блакитноокий хлопець, який так негостинно повівся з Руалом біля воріт, старанно його не помічав, інші іноді косували з прихованою цікавістю — більш за всіх цікавився хлопчисько, який повів на стайню жеребця. Хлопчик, хазяйський син, вочевидь кепсько почувався в батьковій присутності — горбився і знехотя колупав ложкою в тарілці. Хазяйська ж дочка за час вечері разів п’ять обмінялася швидким поглядом із круглолицим чорнявим юнаком навпроти, який двічі вдавився кашею.

Аж ось хазяїн крекнув і відсунув тарілку. Усі поквапно встали; ті, що спізнилися, на ходу запихали в рот недоїдені шматки хліба. Руал підвівся й собі. Хазяйська дочка востаннє глянула на чорнявого, її брат голосно гикнув, а куховарка змовницьки підморгнула Руалу.

Робітники ночували в довгій низькій повітці, просто на посиланій сіном підлозі, загортаючись у ковдри. Руалові вказали місце біля виходу, де сіно було ріденьке і з-під дверей тягло вогкістю. Незабаром повітка наповнилася густим хропінням здорових і дужих людей, утомлених після важкої роботи.

Руал лежав, дивлячись у темну стелю; уявлявся йому герцог, який вилітає зі спальні голяка, зате в собачому нашийнику, а вся його челядь зустрічає свого пана німим запитанням, яке має змінитися зворушливим співчуттям. Руал недобре всміхнувся: вельможа засудив себе на це, погрожуючи Марранові та прив’язуючи його до сідла. Відплата була солодка й від цього не менш справедлива.

Він ковзнув рукою за пазуху — золота ящірка зустріла його долоню дружнім, як йому здалося, дотиком. Ти свідок, подумав Руал. Я ніколи нікого не щадитиму й сам не попрошу пощади.

Думки його перекинулися до сьогоднішнього — він згадав про втраченого коня. Звичайно, зашкодивши ногу, жеребець не зміг би вирушати в дорогу негайно, як цього хотілося Руалу, і все-таки кінь — це капітал. Не слід пробачати хазяїну цієї грабіжницької угоди… Він повернувся на бік і подумав про хазяйську дочку.

Ліниво стукотів дощ по дощаному даху.

Руал сів. Робітники спали, потрясаючи повітря хропінням. Руал безгучно підвівся і вийшов під дощ, який почав слабшати.

Ферма була занурена у пітьму, тільки на кухні світилося тьмяне віконце та не спали нагорі, в кімнатах хазяїна. Руал навмання ступив кілька кроків — і завмер, тому що зовсім поруч, у копиці, манячіла чиясь біла сорочка. Незабаром виявилося, що власник сорочки був не один — не міг же він шепотітися сам із собою. Руал, чиї очі давно звикли до темряви, розгледів біляве, гладко зачесане волосся і радісний блиск очей.

Закохані прощалися — незабаром насторожене вухо Руала розрізнило звук боязкого поцілунка, і вслід за цим дівчина нечутно заквапилася до будинку, а чорнявий — це був саме він — прокрався до дверей повітки, озирнувся й пірнув у темряву. Руал помірковано пригнувся за копицею.

Дівчина тим часом перетнула двір і спершу подалася до парадних дверей — але потім, завагалася й повернула в бік кухні. Ільмарранен, охоплений веселим завзяттям, пішов за нею. Двері кухні обережно зачинилася — Руал порахував до двадцяти й увійшов слідом.

У грубці мінився жар, на широкому столі горіла олійна лампа. Куховарка перетирала рушником купу вимитого посуду, а хазяйська дочка, присівши на ослоні під стіною, щось гаряче їй пояснювала. Обидві злякано озирнулися на Ільмарранена.

— Ху, це ти… — з полегшенням видихнула дівчина. — А я думала, батько…

Куховарка широко посміхнулася:

— Ну, заходь, птахо зальотна…

Дочка хазяїна посунулася — Ільмарранен присів поруч. Йому здалося, що дівчина пахне молоком.

Куховарка хитро посміхнулася і прорекла, з розумінням кивнувши Руалові:

— Не спиться, хлопче? Від любові не втечеш…

Дівчина переривчасто зітхнула. І тоді Руал Ільмарранен заговорив. Він говорив просто й водночас натхненно, і в цій розповіді про минуле була велика любов, таємні заручини й жорстокий батько, що віддав наречену за іншого. Обидві слухачки подалися вперед, куховарка терла й терла давно суху тарілку, а дівчина від хвилювання бгала поділ своєї простенької сукні. Ледве Руал дійшов до моменту, коли танцювало весілля, стогнав покинутий наречений і намагалася вбити себе молода — на очах у обох виступили сльози, які до кінця історії мали пролитися.

— Напевне, батько її думав, що вона вам не рівня? — схлипуючи, запитала дівчина.

Руал сумно посміхнувся:

— Я гадаю, він просто боявся… Я вже тоді мав славу провидця…

— Як?! — перепитали його слухачки в один голос.

Руал посміхнувся ще сумніше, сміливо взяв руку дівчини в свої і перевернув її долонею догори.

— Оце так-так! — вигукнув він, водночас рішуче придушуючи її слабку спробу визволити руку. — Та й ви страждаєте від кохання!

Куховарка зойкнула одночасно з запитанням дівчини:

— А ви звідкіля знаєте?

Руал посміхнувся так сумно, як тільки міг:

— Я бачу багато чого, недоступного