Аркадій Григорович Адамов - Зашморг

class="p1">— А заодно і з пістолетом, еге ж? — у тон йому додаю я. — Стрельнути у кого-небудь…

— Та хіба я знав, що у нього… — різко починає Зінченко.

Але я перебиваю його:

— Оце ти правду кажеш. Цього ти міг і не знати. І тут ми з тобою повертаємось до початку. Виходить, усе-таки обдурював тебе Федір? Ти й не знав, навіщо він ночами з пістолетом ховається. Для випивки та для дівок пістолет не потрібний. Адже так?

— Ну, так… — неохоче погоджується Зінченко.

— І не такий ти дурень, Іване, щоб не зрозуміти: пістолет — справа серйозна, це може комусь життя коштувати. Згоден ти?

— Звичайно.

— Навіщо ж цей пістолет йому знадобився, як ти гадаєш? Може, він бандитський наліт якийсь намислив? Але один на це не пішов би. А ти його найкращий друг, з тобою він…

— Ні, ні! Який там наліт! — цілком щиро лякається Зінченко. — І на думці не було. Що ти!

— Що ж він його так, для оборони тягав? Та не тягав, а ховав. Он воно що. У сараї ховав. Адже так?

— Виходить, так, — погоджується Зінченко і, схаменувшись, додає: — Тільки вистрелив він із п'яних очей, їй-богу, з п'яних очей.

— Припустимо. І поки що облишимо це. Давай тепер, Іване, згадувати, — зітхнувши, пропоную я, — що ви такого в Федьком тиждень тому наробили. Або що побачили якось увечері, га?

— Нічого не побачили і нічого не наробили, — похмуро відповідає Зінченко, втупившись поглядом у підлогу.

— Не пам'ятаєш, значить. Ну, то тоді разом почнемо пригадувати. Вперше ви не прийшли почувати вночі з понеділка на вівторок.

— Ми й раніше…

— Про раніше облиш, — обриваю я його. — Раніше ви з пістолетом у сараї не ночували. Так от, тієї самої ночі… Останній рейс у вас тоді був пізно, годині о десятій вечора ви приїхали до продовольчої крамниці за адресою… — Я називаю адресу тієї крамниці. — Це все водій нам показав, і завідуючий крамницею теж. Було це?

— Ну, було… — над силу погоджується Зінченко, на відриваючи очей від підлоги.

— На додачу ви одержали від завідуючого пляшку та деяку закусь. Це теж було?

— Ну…

— Куди ж ви потім пішли?

— На вокзал.

— Пляшку ви спочатку випили, так?

— Авжеж.

— Ну от. Забрели ви на якусь темну вуличку. Так?

— Так…

— Вірно, Іване, вірно. Бачу, ти мене не обдурюєш. Тому що на цій вуличці вагончик робітничий стоїть біля будівництва. Не помітив? І звідти, з цього вагончика, один хлопець вас бачив — тебе і Федька.

— Ну, і я його бачив, — несподівано каже Зінченко. — Довгий такий, у вушанці.

— Точно. Значить, випили ви там цю пляшку. А що потім?

— Потім?..

Напружена діяльність думки відбивається у його брунатних очах, глибоко захованих в орбітах під бровами, від чого часом і не вловиш його швидкий погляд. Але зараз вони зосереджені і нерухомі. Немов Зінченко відчуває, як затягується, навколо нього зашморг, і намагається відшукати, побачити вихід, лазівку, щілинку яку-небудь.

— Потім?.. — повторює Зінченко, і я відчуваю ледь помітне заспокоєння у його голосі. — Потім, значить, і поїхали.

— А де ви її випили? — обережно і багатозначно запитую я. — Де саме?

Зінченко рвучко підводить голову і витріщується на мене. У його погляді відвертий страх, самий тільки страх і нічого більше. Він усе зрозумів.

— Точно?.. — хрипко перепитує він і обережно відкашлюється, боячись невдало повернути голову. — Я тобі ось що скажу, начальнику. Точно буде, коли Федька спіймаєте. А поки що можеш мертвим мене звідси винести, я тобі все одно нічого не скажу. Так і знай.

І я відчуваю, що він справді більше й слова не вимовить. Тому, помовчавши, я спокійно кажу, хоч цей спокій дається мені зовсім непросто:

— Добре, Іване. Федько скоро буде тут. Тоді ми з тобою знову зустрінемось, і я тобі твої слова нагадаю.

Сьогодні ввечері до Москви повертається Петро Горбачов. Ми знаємо, до якого поїзда причеплено його вагон-ресторан, і ось уже другу добу стежимо за його просуванням до столиці із Середньої Азії. Стежимо ми, звичайно, не так за рухом самого поїзда, як, головним чином, за поведінкою директора вагона-ресторану. На наше прохання працівники карного розшуку залізничної міліції, а коли це треба, то й великих міст, повз які проходить поїзд, уважно стежать за Горбачовим і людьми, з якими він дорогою зустрічається. Нам уже відомі деякі цікаві наслідки цих спостережень.

Повідомили нам і про «надзвичайну подію», яка трапилась учора ввечері у вагоні-ресторані: з ознаками отруєння знято з поїзда і відправлено до лікарні офіціантку, а замість неї Горбачов спішно взяв іншу. Ця інша була йому там рекомендована директором місцевого вокзального ресторану на прохання наших товаришів. Ще до хвороби офіціантки було вистежено, що Горбачов систематично недодає продукти у ресторанні страви — спекулює цими продуктами, а також промисловими товарами, очевидно взятими з Москви. Крім того, помічено його зв'язок із місцевими спекулянтами і таємне — при цьому, природно, не дармове — перевезення їхнього краму до різних міст, через які проходив поїзд, а можливо, і до Москви, про що ми постараємось довідатися сьогодні ввечері.

Отже, Горбачов — особа досить не чиста на руку. Його належить заарештувати за виявлені нами злочини. Але це вже не наше завдання, і ми всі матеріали передамо до залізничної міліції, якщо, звичайно, Горбачов не становитиме особливого інтересу для нас у зв'язку зі справою Віри Топіліної.

Ось у цьому останньому я, признатися, поки що маю великий сумнів. Яким би пройдисвітом та злодюжкою не був Горбачов, але грабувати сусідку, з якою стільки років живеш пліч-о-пліч, а тим більше вистежити і підступно вбити її — у це повірити неможливо. Та ще й поїзд, у якому був вагон-ресторан Горбачова, прийшов того вечора до Москви, як ми з'ясували, щонайменше через годину після смерті Віри. Отже, не тільки взяти участь у вбивстві, але й довідатись про нього Горбачов ніяк не міг. Ну, а заскочивши серед ночі години на дві-три додому, щоб, скажімо, переконатися, чи все там гаразд, помитися, узяти чисту білизну або якісь інші речі, Горбачов навіть припустити не міг, що Віри немає вдома, що вона не спить у себе в кімнаті, а тим більш, що її вже вбито.

І все-таки Жилкін показав на Горбачова.

Звичайно, цього мало, щоб звинуватити Горбачова, однак над цим варто поміркувати.

Припустимо, Горбачов якимсь чином довідався, що Віру вбито, і вночі забрався, щоб пограбувати, до її кімнати. Припустимо. Він узяв там багато речей, ми маємо довгий список їх. Але тільки костюм він передав для продажу Жилкіну.