Еміль Золя - Щастя Ругонів

господарство підупадало, всі жерцем поїдали його майбутнє добро, і П’єр став шукати засобів викинути за поріг цих людей — матір, брата, сестру, служників — і зробитися зараз же спадкоємцем.

Боротьба була жорстока. Юнак зрозумів, що йому треба перш за все напасти на матір. Він терпляче, вперто, крок за кроком здійснював план, що всі подробиці його заздалегідь обміркував. Тактика його була така: стояти перед Аделаїдою живим докором. Він не сварився з нею, не докоряв її гіркими словами докору, не ганив за поведінку, ці, він тільки пильно дивився на неї, не мовлячи ні слова. Такий погляд застращував її. Коли Аделаїда поверталась від Макара, вона з трепетом зводила очі на сина і відчувала на собі його погляд, холодний та гострий, як ті сталеві жала, що її поволі колють без жалю. Суворе мовчання П’єра — дитини чоловіка, так швидко нею забутого, — бентежило її хворий мозок. Їй здавалося, ніби Ругон воскрес для того, щоб покарати її за розпусту. Тепер уже щотижня в неї бували нервові припадки з корчами. Тоді, всі покидали її: хай б’ється. Очутившись, вона підперізувала спідниці й пленталася собі, геть знесилена. Вона часто ридала вночі, стискуючи голову руками, приймаючи П’єрові образи як удари бога помсти. Але іноді вона зрікалася сина, не визнаючи своєї кровинки в цьому безсердечному гладкому хлопцеві, що його байдужість так тяжко вражала її і так уже розшарпані нерви. Навіщо він дивився на неї своїм упертим поглядом, краще б уже він побив її. Нещадний погляд сина переслідував її всюди і так змордував, що вона не раз постановляла собі не бачитися з полюбовником. Але тільки з’являвся Макар, вона забувала свою присягу й бігла до нього… А коли вона поверталася додому, знов починалася боротьба, боротьба німа, ще страшніша. Минуло кілька місяців; вона була вже під владою свого сина. Вона зробилася мов те мале дівча, що не певне в своїй розсудливості і завжди боїться заслужити стусанів. Спритний П’єр зв’язав її по руках і ногах, зробив з неї слухняну служницю; він домігся свого, навіть пари з уст не пустивши, не входячи у важкі й образливі розмови.

Коли молодий Ругон почув, що мати під його владою і що можна трактувати її, мов рабу, він зумів добути зиск з її недоумства й безмежного жаху, що їй наганяв один його погляд. Ставши господарем дому, він зразу ж прогнав городника й заступив його відданою людиною. Він прибрав до своїх рук керування всім господарством, продавав, купував, забирав увесь виторг. А втім, він не пробував ні приборкати Аделаїду, ні боротися з лінощами Антуана та Урсули. Хіба це могло його обходити, раз уже він надумав при першій же нагоді здихатися їх. Він задовольнявся тим, що давав видавцем їм хліб та воду. Потім, коли вже все майно було в його руках, він чекав тільки випадку, що дозволив би йому розпорядитись грішми, як того бажав. Йому особливо пощастило: його звільнено було від призову як старшого енна вдови. Два роки потому Антуан витяг жеребок. Невдача ця не турбувала Антуана, бо він сподівався, що мати дасть грошей і за нього піде інший. Аделаїда справді бажала звільнити сина від служби, але гроші мав П’єр, а П’єр мовчав. Від’їзд брата був для нього надто щасливим випадком. Коли мати заговорила з ним про Антуана, він зміряв її таким поглядом, що вона змовкла на півслові. Його погляд ясно казав: «То ви що, хочете зруйнувати мене за свого байстрюка?» І Аделаїда егоїстично відкинулась Антуана, турбуючись про свій спокій та волю. П’єр не любив гострих заходів і радів, що йому пощастило витурити брата без усякої сварки. Він тільки нарікав на свою безпорадність: рік дуже тяжкий, казав він, грошей у хаті немає, треба було б спродати якийсь шматок землі, що було б початком руйнації. Потім він дав Антуанові слово, що викупить його наступного року, хоча про себе вирішив цього не робити. Антуан вирядився, обдурений, але майже заспокоєний.

Урсули П’єр здихався ще несподіваніше. Її покохав такий собі Муре, шаповал з передмістя, — дівчина здавалася йому тендітною та ніжною, мов панночка з передмістя св. Мітра. Він одружився з нею. Це був шлюб по коханню, щирий і нерозважний, без усякого розрахунку. Урсула ж згодилася на цей шлюб тільки для того, щоб втекти з дому, де старший брат, робив її життя нестерпучим. Матір, що цілком віддалася своїм насолодам і прикладала останніх зусиль, щоб захистити себе, нічого вже не обходило. Вона навіть раділа, що дочка піде з дому, бо сподівалася, що П’єр тоді не сердитиметься і дасть матері жити спокійно, як їй бажається. Потому як молоді люди побралися, Муре зрозумів, що треба кинути Пласан, щоб не чути щоденно образливих слів про свою жінку та тещу. Узявши з. собою Урсулу, він виїхав до Марселя, де взявся до свого ремества. І він не попрохав ні копійки посагу, і коли П’єр, здивований безкорисливістю зятя, почав бурмотіти якісь пояснення, Муре урвав його, кажучи, що воліє сам заробляти хліб для своєї жінки. Син, вартий свого батька селянина Ругона, затурбувався: чи не криється тут якась пастка?

Залишилась Аделаїда. Ні за що в світі П’єр не схотів би жити з нею, бо вона його компрометувала. Якби змога, він передусім позбувся б її. Стан був вельми скрутний: залишити матір при собі значило накликати на себе її ганьбу, прив’язати собі камінь на шию, що заважає його амбітним задумам; вигнати її — на нього вказуватимуть пальцем, як на поганого сина, а П’єр хотів здобути собі славу добряги. Передбачаючи, що йому будуть потрібні найрозмаїтіші люди, він хотів, щоб до нього всі вони ставилися з пошаною, Лишалося одне: довести Аделаїду до того, щоб вона пішла сама. П’єр не гребував нічим, щоб досягти цього. Він вважав, що його жорстокість цілком виправдана поведінкою матері. Він карав її, як карають шкодливу дитину. Ролі змінилися. Живучи завжди під занесеною над нею рукою, бідна жінка стала горбатіти. Їй тільки минуло сорок два роки, а вона вже мимрила, жахаючись, і здавалася затурканою старою жінкою, що вже здитиніла. А син переслідував її й далі суворим поглядом, сподіваючись, що вона колись не витримає і втече з дому. Нещасна, невимовно страждаючи від сорому, від незаспокоєної жаги, від постійного приниження, покірно витерплювала ці образи і все ж таки бігала до Макара, радніша мерщій умерти на місці, ніж поступитися. Інколи вночі вона ладна була кинутися в річку, але вся істота цієї кволої