Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

прийшла на заняття… Як почуваєшся? З тобою все гаразд? — спитала вона, наближаючись до мене — мабуть, хотіла поговорити докладніше.

— Дякую, вже краще. Я саме до аптеки… — знову пробурмотіла я і, не чекаючи наступного запитання, хутко пішла, уявляючи, як великі очі математички ще більш округлилися від здивування. Напевне, я мусила б відчувати сором за свій вчинок, та я тим не переймалася.

Увечері, коли дядько Роман повернувся з кав’ярні, й ми, як завжди, пили з ним на кухні чай, я запитала:

— Скажи, а де мешкала та дівчина?

— Хто? Яка дівчина? — спочатку не второпав дядько.

— Та білявка із сірими великими очима. Твоє перше кохання.

— А… — протягнув дядько, — ти про Ілону…

— То її звали Ілона?

— А чому ти цікавишся тим?

— Просто… То де мешкала Ілона?

— Ми усі мешкали поблизу. А помешкання Ілони було неподалік від моєї кав’ярні, над овочевою крамницею. Її мати працювала там прибиральницею.

— А як ти гадаєш, про неї ще пам’ятають мешканці того будинку?

Дядько знизав бровами:

— Минуло не так багато часу, якихось двадцять років… Крім того, гадаю, її пам’ятають хоч би й завдяки батькові, який мало не щодня влаштовував п’яні скандали…

Я пішла до своєї кімнати, але так і не змогла примусити себе взятися за підручники з математики. Пообіцявши собі зробити це завтра й заспокоївши тим своє сумління, я знову заглибилася у дивну творчість поета-невдахи, у його подеколи зовсім химерні образи й рими, що часом були позбавлені будь-якої вишуканості та поетичної ніжності, але поціляли у душу. «Цікаво, а що б сказав на ті вірші Арсен?» — промайнула у мене думка. Хвильку повагавшись, я витягла пом’ятий клаптик паперу і, незважаючи на доволі пізню годину, набрала номер. Минуло багато часу, поки він підняв слухавку.

— Так, — голос на іншому кінці дроту здавався втомленим.

— Це я, Лідка.

— Лідка? Щось трапилося? — запитав він трохи стурбовано.

— Ні, нічого.

— Тоді чому телефонуєш?

— Не знаю… Я подумала про те… Дуже шкода, що ви вже не працюєте у видавництві.

— Шкода? Чому?

— Бо тоді у нього з’явилася б шанс знайти видавця, — зітхнула я.

— У кого? Про що ти говориш?

— Про поета, якого всі вважають невдахою. Йому ніяк не щастить з видавцями, скрізь відмовляють. У мене є його вірші, вони незвичайні.

— Це рукописи?

— Так.

Помовчавши, колекціонер промовив:

— Гаразд, якщо хочеш, можеш мені їх показати.

— Справді?

— Але я нічого не обіцяю. Я просто їх почитаю.

— Тоді я принесу їх завтра, гаразд? Як завжди, о п’ятій?

— Завтра я буду надто заклопотаний, тож на балачки у мене не стане сили, але можеш принести, — Арсен, навіть не попрощавшись, поклав слухавку.

XII

Згадавши про дану собі обіцянку, я змусила себе сісти за підручники. Півдня витратила на розв’язування нудних задач і написання формул. Та мені важко було зосередитися, іноді мої думки блукали дуже далеко від математики. Коли ж стрілка годинника нарешті пересунулася за четверту, я скочила на рівні ноги й почала збиратися.

Рівно о п’ятій постукала у двері Арсенового помешкання. Тим разом вони виявилися замкненими.

Минуло трохи часу, поки двері врешті прочинилися, і в них просунулася голова колекціонера. Він був у пом’ятій майці й коротких штанях. Волосся його було розкуйовджене, немов він оце щойно виліз із ліжка.

— Ну й де ці вірші? — запитав замість привітання.

Я простягнула йому поетову течку з віршами.

— Добре, я зателефоную, коли прочитаю, — сказав він і зник.

Я не встигла бодай слова промовити, так і стояла перед зачиненими дверима, сподіваючись, що він раптом визирне знову. Та цього не сталося, і я подалася геть. Слід було вже звикнути до його дивацтв та непередбачуваності! Не хотілося ні вертатися додому, ні братися за остогидлі підручники, і я вирішила трохи поблукати.

Ідучи між дерев, думала про колекціонера. Він з дитинства любив книжки і мріяв їх видавати, тому й пішов працювати у видавництво. Щоправда, тепер він облишив свій фах… То, може, справжнє його покликання полягало в тому, щоби просто колекціонувати книжки, а не видавати їх? І збагнув він це лише зараз? Бо інакше навіщо б йому було покидати роботу? Справді, віднайти й збагнути себе так непросто…

На мить я уявила собі батька. Усміхненим, безтурботним хлопчаком, студентом із підручниками під пахвою, майбутнім економістом. Він простує вуличками цього міста, блукає брукованими лабіринтами… Попереду в нього — ціле життя, стільки всього неусвідомленого, неочікуваного… Може, здійснивши свою мрію, він був би задоволеним життям і почувався б цілком самодостатнім? А може, оця його сповнена мрія не залишила б йому жодного усвідомлення її значущості й радощів, як щось давно виконане і вже пережите залишає по собі порожнечу?

— Може, справді не слід так перейматися тим, що твоя мрія залишилася тільки мрією? — заговорила я стиха, звертаючись до батька, так, немовби в ту хвилину він опинився поряд зі мною. — Принаймні, вона буде так само важливою для тебе. Потрібно лише усвідомити, що в тому немає жодної прикрості. Будь-яка праця може приносити втіху, якщо сприймати її як щось дуже корисне й потрібне. Хіба ж твоя робота електрика не корисна? Можливо, найбільша біда в тому, що нам буває важко у чомусь себе переконати. Це потрібно вміти. Либонь, справді важко переконувати себе у важливості фаху, який тобі не до вподоби, і водночас продовжувати жити мрією. Але як є, так є — змінити обставини неможливо…

Проходячи повз кав’ярню, я помахала у бік вікна дядькового кабінету. Він міг мене помітити, адже частенько дивився на вулицю, обрамлену каштанами, з яких уже облітало жовте листя. Простуючи тротуаром, сама не знаючи куди, я спинилася біля овочевої крамниці. І вже за хвилю, не зовсім тямлячи, що чиню, штовхнула важкі двері й зайшла у під’їзд.

На мене війнуло запахом порохна та цвілі — так зазвичай пахнуть усі старі будинки. Я уявила собі помешкання з надто високими стелями й просторими вікнами, де юрмилися спогади про розмаїті людські історії й долі. Сходи були запиленими й скрипучими, немов нездужали на столітню хронічну хворобу. Піднявшись на другий поверх, я спинилася. Мабуть, я чинила безглуздо, але… Натиснула на ґудзик дзвінка одних дверей, сучасних і броньованих, що на тлі цієї старовини здавалося несмаком, бо псувало і стиль, і гармонію. Минуло кілька хвилин, мені ніхто не відчинив, і я подалася до дверей навпроти. Подзвонила і за мить почула шурхіт пантофлів та жіночий голос:

— Хто там?

— Я хотіла б у вас щось запитати, — сказала я, притулившись до дверей.

— А про що це ви хочете у