Ів-Марі Лунд - Викрадач ангелів

робив цього дорогою до молитовного дому? Виходить, тобі не треба було рядитися в мантію?

— А тоді ти мене нічого не питав, — глухо відповів Феліксів голос. — До речі, мені аж ніяк не хотілося рядитися.

Для Фабіана це вже було занадто.

— Будь ласка, стань видимий, — сказав він. — І не роби так більше. Це дуже негарно.

Фелікс поволі, ніби наближався десь іздалеку, знов став видимий.

— А ти впевнений, що я не покажу тобі інших способів? — спитав він. — Я можу набагато більше. Ну, скажімо, зникаю за одну мить, а повертаюся поволі. А можу й навпаки. Або можу стати невидимим частково. Наприклад, роблю невидимою саму голову…

— Ні, ні! — злякано скрикнув Фабіан. — Не роби цього! Я ж сказав, що мені таке не подобається!

— Ну що ж, — зітхнув Фелікс. — Але якби ти знав, скільки втрачаєш! А ще мені хочеться навчитися змінювати зовнішній вигляд, хоча тоді треба буде заглиблюватися в Глибинну Силу. То було б так круто! Гаразд. Нехай це буде іншим разом. Ходімо на дзвіницю й поговоримо. Там не така гучна луна.

Він першим побрався крутими сходами на вежу й пхнув важкі двері, що вели в дзвіницю. Там він плюхнувся посеред підлоги й подав Фабіанові знак сідати поруч. Понишпоривши в кишенях білої ангельської сорочини, він знайшов шматочок марципана і з величезним задоволенням запхнув до рота.

Фабіан укотре здивувався, що ангел не цурався таких земних радощів, як їжа. Загалом хлопець чув од людей і читав у книжках, що ангели ніколи нічого не їли.

Фелікс проковтнув марципана й так ретельно облизав губи, що не пропало ні крихточки.

— Треба сказати, пригода неймовірна, — нарешті мовив він. — Свист був невдалий. Єдине, що я встиг зробити непомітно, то це позв’язувати шнурки, і мені це таки вдалося! Про черевики він нехай забуде, бо ангел в’яже вузол навіки! Його навіть не можна перерізати! — Фелікс вдоволено всміхнувся. Потім у нього знов змінився вираз обличчя, й він повів далі. — Водночас маю тобі сказати, що справа серйозна. Якщо ми негайно нічого не вдіємо, то нам усім буде непереливки. Я не дуже роздивився того Фенвіка, але в мене вельми невеселі підозри, хто він такий, і боюсь, коли… — обірвавши сам себе, він спитав: — До речі, де бурґомістрова садиба?

— Великий будинок біля парку, — відповів Фабіан. — Він трохи новіший за інші, бо парк той неподалік од старого міста. Але я думаю, що Кресп у нього ще не перебрався.

— Нам треба туди навідатися, — сказав Фелікс. — І найкраще, мабуть, потемки. От чому я казав, що тобі треба підготуватися до безсонної ночі.

Раптом ангел підскочив, метнувся до дверей, наліг на них і визирнув.

— Здається, я щось чув, — сказав він. А тоді завмер на місці й зробив застережливий рух у бік Фабіана. — Цсс-с! Хтось підіймається сходами!

Фабіанове серце мало не вистрибнуло з грудей. Хто б то міг бути? Невже хтось знав, що він тут? Фелікс безшумно зачинив двері й припав вухом до шпарини. Фабіан притулився до самої стіни. До них долинала хода, — хтось наближався. Чиясь рука взялася за клямку й надавила її вниз. Фелікс доторкнувся вказівним пальцем до дверей, і ті не зрушилися. Той, хто стояв потойбіч, спробував налягти ще раз і сильніше поторгав клямку. Фелікс утримував її вказівним пальцем. Вони почули, як потойбіч хтось сердито забурмотів. У Фабіана тьохнуло серце.

Після того, як хода віддалилася, вони ще довго стояли й мовчали. Тоді Фабіан, ковзнувши спиною по стіні, сповз додолу.

— Фу, — мовив він. — Він був зовсім близько. Хто міг прийти до церкви в такий час?

— А що робиш ти в церкві в такий час? — сухо спитав Фелікс. — Він щось шукає, б’юся об заклад. І якщо воно десь тут, то він його не знайде, тож запитання для нас лише починаються. Гайда на галерею і подивимося, що він робить. Може, навіть утнемо якого-небудь жартика.

Фелікс обережно відчинив двері, й вони з Фабіаном прошмигнули на галерею. Далі, скрадаючись попід стіною, перейшли на другий бік і стали за колоною, що височіла в кутку балюстради. Звідси неф було видно як на долоні.

Посеред церкви стояла якась невиразна темна постать і щось тихенько шепотіла собі під ніс. Вийнявши з кишені ліхтарика, вона стала ним присвічувати. Фабіан причаївся за колоною. То був якийсь чоловік. Він читав текст із аркуша паперу, який тримав у руці.

Тут є один чотири п'ять

Десь поруч три і шість стоять

А сім — немов усіх пасе

День середліття вість несе

Зелений промінь — над усе

Два зирк туди і зирк сюди

Помітив трьох — сім шість один

Лиш каменя не бачить він

Зеленого з усіх сторін

Він читав повільно й старанно.

Акустика в церкві була така, що до двох слухачів на галереї долітало кожне слово. Навіть найтихіший шепіт.

Фабіан помітив, що Фелікс, який стояв поруч, почувши вірш, остовпів. Вони впізнали чоловіка: то був бурґомістр Кресп. Він промимрив вірш кілька разів і спрямував жмут світла на неф.

Не дивлячись на папір, він скрушно опустив ліхтарика донизу.

— Нічого не розумію, — сердито зашепотів він. Далі підійшов до однієї з дошок оголошень, де було записано сьогоднішні псальми, і пильно її обдивився. — Марна затія, — пирхнув він. — Я не можу тут нишпорити потемки.

Він засунув ліхтарика й папір до кишені й попростував середнім проходом до головних дверей. Фабіан побачив, як ангел здушив у собі телячі радощі. А потім ізнизу долинув переляканий крик, і хлопець зрозумів, що Кресп потрапив у лабіринт.

— Що це таке? — почувся його голос.

Фабіан напружив зір і побачив удалині Креспів силует, — чоловік вертівся туди й сюди як маріонетка.

— На поміч! Я не можу звідси вибратися!

Кресп поривався ступати то вперед, то назад, то в один бік, то в другий, та все дарма.

— На поміч! — знов крикнув він.

Фелікс зайшовся щирим, заразливим сміхом, і Фабіан не втримався й теж зареготав. Ну й кумедія!

— Подіяло, — радісно зашепотів Фелікс. — Тільки перед тим, як підемо, мені треба не забути його відключити, щоб уранці ніхто не попався в пастку.

Фабіан відчував якийсь жаль до бурґомістра, що й далі, викрикуючи і підстрибуючи, вигецував на одному місці. Але раптом сміх застряв хлопцеві у горлі. Зарипіли подвійні двері, і в проймі з’явилася знайома постать. То був Оксамитовий Лицар. Вони впізнали його по білому капелюхові, що світився в напівтемряві.

— Що з тобою? — спитав він Креспа.

Голос у нього був холодний