Крістіна Бейкер Клайн - Сирітський потяг

і жадібно з’їдаю яблуко до осередка. По моєму підборіддю стікає сік, і я витираю його зворотним боком долоні. Мій татко любив з’їдати й осередок: «Там же всі поживні речовини. Це чисте невігластво — його викидати», — казав він. Але мені тверда частина скидається на риб’ячу кістку.

Коли я відчиняю двері, Фенні тре підборіддя. Я здивовано на неї дивлюся.

— Докази, — каже вона, і я витираю липку щоку.

Мері нахмурюється, коли я повертаюся в кімнату для шиття. Вона пхає мені купу тканини й каже: «Посколюй шпильками». Наступну годину я сколюю клаптики краєм до краю якомога акуратніше, але щоразу, як закінчую, вона висмикує тканину з моїх рук, наспіх її оглядає й кидає мені назад.

— Нехлюйство. Перероби.

— Але ж…

— Не сперечайся. Тобі має бути соромно за цю роботу.

Інші жінки підводять очі й мовчки повертаються до шиття.

Я витягаю шпильки тремтливими руками. Потім повільно наново скріплюю шматки, відступаючи кілька сантиметрів, відміряних металевою лінійкою. На комині блискучий золотистий годинник із випуклим склом голосно цокає. Я тамую віддих, доки Мері оглядає мою роботу.

— Є деякі хиби, — нарешті вона каже, піднявши тканину.

— Що там не так?

— Нерівно. — Вона не дивиться мені в очі. — Може, ти просто… — її голос змовкає.

— Я що?

— Може, ти просто не годишся для такої роботи.

Моя нижня губа дрижить, і я зусиллям стискаю губи. Я все думаю, що хтось — може, Фенні? — втрутиться, але ніхто не втручається.

— Я навчилася шити від своєї мами.

— Це тобі не батькові штани зашивати. Люди платять добрі гроші…

— Я вмію шити, — випалюю. — Може, краще за тебе.

Мері вражено на мене дивиться.

— Та ти… Ти ніщо! — гнівно шипить вона. — У тебе навіть немає сім’ї!

У мене дзвенить у вухах. Усе, що мені спадає на думку сказати, це: «А в тебе — вихованості». Я підводжуся й виходжу з кімнати, зачинивши за собою двері. У темному коридорі я подумки перебираю варіанти. Я могла б утекти, але куди я піду?

За якусь мить двері відчиняються й прослизає Фенні.

— Боже мій, дитино, — шепоче вона. — Обов’язково було відповідати?

— Та дівчина підла. Що я їй зробила?

Фенні кладе долоню на мою руку. Пальці в неї шорсткі, зашкарублі.

— Сварки до добра не доведуть.

— Але ж мої шпильки були рівні.

Вона зітхає.

— Мері лише сама собі шкодить, примушуючи тебе переробляти роботу. Їй платять за кожен виріб, тож я не знаю, що в неї в голові. Але ти… Скажи мені, вони тобі платять?

— Платять мені?

— Фенні! — лунає голос над нами. Ми підводимо очі й бачимо місіс Берн на сходах згори. У неї розпашіле обличчя. — Що це тут відбувається?

Мені важко сказати, чи чула вона нашу розмову.

— Нічого вартого вашої уваги, мем, — швидко каже Фенні. — Невелика сварка між дівчатами, та й усе.

— Через що?

— Чесне слово, мем, навряд чи вам слід цим перейматися.

— Та ні, слід.

Фенні дивиться на мене й хитає головою.

— Ну… Ви бачили того хлопця, що привозить пообідню газету? Вони стали сперечатися, чи він із кимось зустрічається. Ви ж знаєте, якими бувають дівчата.

Я повільно видихаю.

— Які дурниці, Фенні, — каже місіс Бьорн.

— Я не хотіла вам казати.

— Повертайтеся. Дороті, щоб я не чула більше такої нісенітниці, зрозуміла?

— Так, мем.

— Тебе чекає робота.

— Так, мем.

Фенні відчиняє двері й заходить попереду мене в кімнату. Ми з Мері не розмовляємо до кінця дня.

На вечерю місіс Берн подає яловичину шматочками, картопляний салат, зафарбований у рожевий буряками, й жорстку капусту. Містер Берн шумно жує. Мені чути кожен стук його щелеп. Я знаю, що треба покласти серветку на коліна — цього мене навчила бабуня. Я знаю, як користуватися виделкою й ножем. І хоч яловичина на смак мов картон, я така голодна, що їм з великим апетитом. Акуратно, як личить леді, казала бабуня.

За кілька хвилин місіс Берн опускає виделку й каже:

— Дороті, настав час обговорити правила життя в цьому домі. Як ти вже знаєш, тобі належиться користуватися нужником у дворі. Раз на тиждень, у неділю ввечері, я набиратиму для тебе ванну в умивальній кімнаті біля кухні. У неділю ми також перемо, з чим ти маєш допомагати. Лягаємо спати о дев’ятій, світло треба вимикати. У шафі в передпокої для тебе є лежанка. Ввечері ти її витягатимеш, а зранку акуратно згортатимеш, до приходу дівчат о восьмій тридцять.

— Я спатиму в передпокої? — питаю здивовано.

— А ти що, очікувала, що спатимеш на другому поверсі, з нами? — каже вона зі сміхом. — Боже борони.

Після вечері містер Берн оголошує, що йде на прогулянку.

— А в мене ще є робота, — каже місіс Берн. — Дороті, ти помиєш посуд. Уважно придивляйся, де що має стояти. Найкращий спосіб навчитися нашого порядку — це бути пильною і придивлятися. Де ми тримаємо дерев’яні ложки? А склянки для соку? Це має бути для тебе весела гра. — Вона обертається йти. — Після вечері не турбуй нас із містером Берном. Ляжеш спати у відповідний час і вимкнеш світло. — З холодною усмішкою вона додає: — Ми сподіваємося на позитивний досвід твого мешкання з нами. Не роби нічого такого, що зруйнувало б нашу довіру.

Я оглядаю стос тарілок, складених у раковині, смужки буряка, що залишили плями на дерев’яній обробній дошці, каструлю, наполовину повну прозорої капусти, сковороду, обвуглену й вкриту жиром. Зиркаючи на двері, щоб упевнитися, що Берни пішли, я наколюю на виделку шматок прісної капусти й жадібно його ковтаю, заледве прожувавши. Так я з’їдаю решту капусти, прислухаючись до кроків місіс Берн на сходах.

Миючи посуд, я дивлюся у вікно на двір за будинком, тепер уже похмурий у дедалі слабшому вечірньому світлі. У ньому ростуть кілька тонких дерев, чиї благенькі стовбури переходять у гілки. На той час, коли я закінчую відшкрябувати сковороду, небо стає темне й надворі вже нічого не видно. Годинник, що над плитою, показує сьому тридцять.

Я наливаю собі склянку води з-під крана й сідаю за стіл. Здається, ще рано лягати спати, але я не знаю, що ще робити. У мене немає з собою книжки, й у будинку я їх не бачила. У квартирі на Елізабет-стріт ми їх теж мали небагато, але близнята завжди приносили старі газети. У школі мені найбільше подобалися вірші — Вордсворта, Кітса та Шеллі. Учитель загадував нам вивчати напам’ять «Оду до грецької вази», і тепер, сидячи в кухні на самоті, я заплющую очі й шепочу: «Ти наречена, що зберіг нам час, дитя мовчання й туги за старим…»[7], але далі не пам’ятаю.

Мені треба сприймати це з