Хорхе Луїс Борхес - Вигадані історії

підказали мені правильне розв'язання цієї проблеми. По-перше, цікава легенда про те, що Цюй Пен задумав лабіринт, нескінченний у прямому значенні цього слова, а по-друге, знайдений мною фрагмент з одного листа.

Елберт підвівся. На якусь мить він повернувся до мене спиною й висунув шухляду з позолоченого й почорнілого письмового стола. Він обернувся до мене з аркушем паперу, який колись був яскраво-червоним, а тепер — радше рожевим, дуже тоненьким і покресленим якимись лініями. Слава Цюй Пена як знаменитого каліграфа була цілком заслуженою. З трепетом прочитав я незрозумілі для мене слова, що їх мій предок накреслив своїм тоненьким пензликом: „Залишаю для майбутнього (але не для всього) мій сад з розгалуженими стежками“. Я мовчки повернув аркуш Елбертові. Він провадив:

— Ще перед тим, як я знайшов цього листа, я почав запитувати себе, в який спосіб книга може бути нескінченною. Я не придумав нічого кращого, як циклічно побудований том, остання сторінка якого буде тотожна першій, і таким чином виникає можливість продовжити книгу до нескінченності. Я пригадав також ту ніч, яка перебуває в центрі „Тисячі й однієї ночі“, коли цариця Шахразада[158] (завдяки чудесній помилці переписувача) починає дослівно переказувати історію „Тисячі й однієї ночі“, ризикуючи знову дістатися тієї ночі, коли вона її переказує,— і так до нескінченності. А ще я уявив собі твір у стилі Платона[159], який би передавався ніби у спадок від батька до сина, в якому кожен новий індивід додавав би свій розділ або з благочестивою обережністю брався виправити сторінки, написані попередніми поколіннями. Усі ці припущення розважали мене, але жодне з них, здавалося, не відповідало бодай приблизно суперечливим розділам книги Цюй Пена. Перебуваючи в такій розгубленості, я одержав з Оксфорда рукопис листа, який ви щойно бачили. Мою увагу привернула (як це й природно) фраза: „Залишаю для майбутнього (але не для всього) мій сад з розгалуженими стежками“. І майже відразу я зрозумів: сад з розгалуженими стежками — це і є його хаотичний роман, а фраза „для майбутнього (але не для всього)“ створювала образ розгалуженості в часі, а не у просторі. Прочитання всього твору підтвердило цю теорію. У будь-якому художньому творі, коли людина постає перед кількома альтернативами, вона обирає одну й нехтує всі інші; у своєму заплутаному романі Цюй Пен обирає всі одночасно. Тобто він створює різні майбутні, різні часи, які, у свою чергу, також розмножуються й розгалужуються. Звідси й суперечності, які ми знаходимо в романі. Так, наприклад, Фан володіє таємницею; незнайомець стукає в його двері; Фан вирішує його вбити. Природно, що існують різні варіанти розвитку подальших подій: Фан може вбити некликаного гостя, некликаний гість може вбити Фана, обидва можуть залишитися живими, обидва можуть загинути і так далі. У романі Цюй Пена відбуваються всі розв'язки; кожна з них є точкою для подальших розгалужень. Іноді стежки цього лабіринту перетинаються; наприклад, ви приходите в мій дім, але в якомусь з варіантів минулого ви мій ворог, а в якомусь — друг. Якщо ви пробачите мені мій невиправний акцепт, ми з вами прочитаємо кілька сторінок.

Його обличчя, у яскравому світлі лампи, було, безперечно, обличчям дуже старої людини, але в ньому прозирало й щось неподоланне, майже непідвладне смерті. Він повільно й виразно прочитав два варіанти одного епічного розділу. У першому з них воїни йдуть у битву по пустельній гірській місцевості; страх потрапити під обвал і страх перед темрявою примушує їх мало цінувати життя, і вони легко здобувають перемогу; у другому — ті самі воїни перетинають палац, де відбувається свято; вогні битви здаються їм продовженням цього свята, й вони здобувають перемогу. Я слухав з належною шанобливістю ці давні історії, але вони вражали мене менше, ніж той факт, що їх створила людина однієї зі мною крові і що людина з далекої імперії розшифрувала їх і донесла до мого розуміння під час моєї відчайдушної авантюри на острові, що розташований у протилежному кінці світу. Пам'ятаю останні слова, які повторювалися в обох варіантах, ніби таємна заповідь: „Так, з непереможними мечами і спокоєм у незламних серцях, воювали герої, готові вбити й померти“.

Від цієї миті я почав відчувати навколо себе й у своєму темному тілі якесь невидиме, невідчутне копошіння. Не копошіння військ, які то розходяться, то йдуть паралельно, то нарешті сходяться, а якесь менш досяжне й інтимніше ворушіння, в яке вони в невідомий спосіб ніби втягувалися. Стівен Елберт провадив:

— Я не думаю, щоб ваш знаменитий предок просто бавився на дозвіллі всіма цими варіаціями. Мені здається малоймовірним, щоб він присвятив тринадцять років нескінченним повторенням пустого риторичного експерименту. В його країні роман не дуже цінується, а в ті часи він належав до жанру, який відверто зневажали. Цюй Пен був геніальним романістом, але водночас він був визначним літератором, який, безперечно, не обмежував сферу своєї діяльності лише написанням романів. Його сучасники свідчать — а його життя переконливо підтверджує,— що сферою зацікавлень Цюй Пена були проблеми метафізичні, проблеми містики. Філософським дискусіям присвячено велику частину його роману. І я знаю, що з усіх проблем жодна не хвилювала й не тривожила його так, як проблема часу. А тепер зверніть увагу на те, що це єдина проблема, про яку не згадано на сторінках „Саду“. Він навіть жодного разу не застосовує слово „час“. Як би ви пояснили це вперте замовчування?

Я запропонував кілька варіантів розв'язання цієї проблеми — усі вони були надуманими й непереконливими. Ми почали їх обговорювати; зрештою Стівен Елберт мені сказав:

— У загадці на тему шахів яке слово є забороненим?

Я замислився на хвилину й відповів:

— Слово „шахи“.

— Саме так,— підтвердив Елберт.— „Сад з розгалуженими стежками“ і є однією величезною загадкою або притчею, тема якої — час; ця прихована причина й забороняє авторові застосовувати слово, яке його називає. А постійно обминати якесь слово, замінюючи його недоладними метафорами та очевидними перифразами,— це і є найефективніший спосіб наголосити на ньому. Саме такий звивистий шлях і обрав ухильний Цюй Пен, створивши безліч поворотів на всіх сюжетних лініях свого роману. Я переглянув сотні рукописів, виправив помилки, яких наробили недбалі переписувачі, я розгадав план, захований під цим хаосом, відновив — чи принаймні думаю, що відновив — первісний порядок, переклав увесь твір і переконався, що слово „час“ у ньому жодного разу не згадується. Пояснення не треба довго шукати: „Сад з розгалуженими стежками“ — це образ, неповний, але не хибний, усесвіту, такого, яким його