Чак Паланік - Бійцівський клуб

Коли ми виходили з «Вестерн Юніон», Тайлер сказав мені, що коли я його люблю, то повинен йому довіряти. Про цю справу мені зовсім не обов’язково знати, додав Тайлер і повів мене в «Ґарбонсо» на хумус.

Мене налякала не так телеграма, як цей похід разом із Тайлером у піцерію. Ніколи-ніколи Тайлер не платив за щось готівкою. Щоб розжитися на одяг, він ходить до спортзалів та готелів і забирає речі з відділу знахідок. Це краще, ніж те, що робить Марла, яка краде з автоматизованих пралень джинси, що сушаться, а потім збуває їх там, де приймають ношені речі, по дванадцять баксів за штуку. Тайлер ніколи не їсть у ресторанах, а в Марли немає зморшок.

Із доброго дива Тайлер надіслав Марлиній матері п’ятнадцятифунтову коробку цукерок.

А ось якби нам трапився коричневий павук-відлюдник, розповідає мені в «Імпалі» Тайлер, цей суботній вечір був би значно гіршим. Коли цей павук кусає тебе, він впорскує не просто отруту, а травний фермент, кислоту, що розкладає тіло довкола місця укусу. Твоя рука, нога чи обличчя буквально тане.

Коли сьогодні ввечері це все почалося, Тайлер десь ховався. Марла приволоклася до нас додому. Навіть не постукавши, вона ввалилася крізь вхідні двері з криком «тук-тук».

Я читаю «Reader’s Digest» на кухні. Я цілковито незворушний.

Марла кричить:

— Тайлере! Я можу зайти? Ти вдома?

Я кричу у відповідь, що Тайлера нема вдома.

Марла кричить:

— Не будь поганцем!

Я вже коло дверей. Марла стоїть у передпокої з терміновим пакунком «Федерал Експрес»[24] і каже:

— Мені треба покласти дещо до твого морозильника.

Я йду до кухні слідом за Марлою, повторюючи: ні.

Ні.

Ні.

Ні.

Нема чого складати в цьому домі свій непотріб.

— Але ж, золотко, — каже Марла, — у мене в готелі немає морозильника, і ти сам сказав, що я можу користуватися твоїм.

Не казав я такого. Найменше, чого мені хочеться, — це щоб Марла перебиралася сюди, перетягуючи поступово все своє лайно.

Марла розпаковує на кухонному столі свою посилку, дістає з пінопластового пакóвання щось біле й трясе цією штукою мені перед обличчям:

— Це не лайно, — каже вона, — це моя мати, і від’їбись.

В руках у Марли паперовий пакет з-під канапок із тією самою білою речовиною, з якої Тайлер топить смалець на мило.

— Могло бути й гірше, — каже Тайлер. — Ану ж ти випадково з’їв би те, що в цих пакетах. Прокинувся б якось посеред ночі, вичавив би з пакета білого ґлею, додав би каліфорнійської супової суміші з цибулею та й з’їв би в присмачку з картопляними чіпсами. Чи з броколі.

Ми з Марлою стоїмо на кухні, і найменше у світі мені зараз хочеться, щоб Марла відчинила дверцята холодильника.

Я спитав, що вона збирається робити з цією білою речовиною.

— Пластику губ «Париж», — відказала Марла. — З роками губи втягуються, а відновити їхню форму можна ін’єкцією колагену. Я вже зібрала майже тридцять фунтів колагену у твоєму морозильнику.

Я спитав, якими ж великими це мають бути губи.

Марла сказала, що її лякає саме операція.

У тому пакунку «Федерал Експрес», розповідаю я Тайлерові в «Імпалі», була та сама речовина, з якої ми робили мило. Відтоді як виявилося, що силікон небезпечний, усі кинулися до колагену. Його стали впорскувати, щоб розгладити зморшки, збільшити тонкі губи або випрямити слабке підборіддя. Як пояснила Марла, дешевий колаген дістають переважно зі стерилізованого й переробленого коров’ячого сала, але такий його ґатунок не надто довго затримується в організмі. Роблять тобі ін’єкцію кудись, скажімо, в губи, а організм твій не приймає його й починає виводити з себе, і за півроку в тебе знову тонкі губи.

Найкращий ґатунок колагену, розказала Марла, — це з твого власного жиру, відсмоктаного зі стегон, переробленого, очищеного й впорснутого тобі в губи. Або деінде. Такий колаген надовго.

У нашому холодильнику Марла тримала свій колагеновий ощадний фонд. Коли її мати гладшала надміру, їй відкачували жир і відразу ж пакували його. Марла каже, ця процедура називається «визбирування». Якщо самій Марлиній матері колаген не потрібен, вона надсилає пакети Марлі. Свого жиру в Марли ніколи не було, тож її мати гадає, що краще вже нехай буде колаген від рідної людини, ніж щоб Марла впорскувала собі той дешевий коров’ячий.

Світло вуличних ліхтарів уздовж проспекту проходить крізь скло з причепленим на ньому оголошенням і відбиває на щоці Тайлера слова «ЯК Є».

— Павук, — каже Тайлер, — міг би відкласти яйця, і личинки пробралися б тобі під шкіру й прогризали там ходи. Ось такі нещастя можуть траплятися в житті.

Курча з мигдалем у теплому жирному соусі зараз смакує мені як щось відсмоктане зі стегон Марлиної матері.

Саме тоді, стоячи на кухні поруч із Марлою, я зрозумів, що зробив Тайлер.

ЖАХЛИВІ ЗМОРШКИ.

І я зрозумів, навіщо він надіслав Марлиній матері цукерки.

ДОПОМОЖИ.

Я кажу, Марло, облиш ти той холодильник.

Марла перепитує:

— Що зробити?

— Ми ж не їмо червоного м’яса, — пояснює мені Тайлер, сидячи в «Імпалі». — А якщо робити мило з курячого жиру, воно не загусне. Ця штука — справжній скарб, — каже Тайлер. — Ми цим колагеном заплатили за будинок.

Тобі слід було розповісти Марлі, кажу я. Тепер вона думає, що це зробив я.

— Омилення, — каже Тайлер, — це хімічна реакція, потрібна для того, щоб виготовити якісне мило. Курячий або будь-який інший жир із високим умістом солі до цього не придасться.

— Слухай-но, — каже Тайлер, — у нас є велике замовлення. Ось що ми зробимо: надішлемо Марлиній матері шоколаду й, напевне, ще кексів.

Та я гадаю, що більше це не спрацює.

Коротко кажучи, Марла таки зазирнула до морозильника. Хоча спершу, визнаю, ми трохи почубились. Я намагаюся її зупинити, вона впускає пакет на підлогу, той розривається, витікає на лінолеум, ми обоє посковзаємося на слизькій білій бридоті, й нас ледве не верне. Я тримаю Марлу, обхопивши її ззаду за поперек, притиснувши руки до боків. Її чорне волосся хльоскає мене по обличчю, а я повторюю знову й знову, що це не я. Це не я.

Це не я зробив.

— Моя мама! Ти всю її вилив на підлогу!

Нам треба було мило, кажу я, притискаючи обличчя до її потилиці, за вухом. Треба було випрати мені штани, заплатити за будинок, полагодити газ. То був не я.

То був Тайлер.

— Що ти таке верзеш? — верещить Марла й, випручавшись, лишає у мене в руках свою спідницю. Стискаючи в кулаці Марлину барвисту спідницю з індійської бавовни, я силкуюся підвестися зі слизької