Клайв Стейплз Льюїс - Кінь і його хлопчик

Думка про те, що ніч йому доведеться перебути наодинці (навколо темнішало з кожною хвилиною), примусила Шасту роздивитися навкруги зовсім іншими очима – і йому вкрай не сподобалося те, що він побачив. Якусь невимовну тривогу навіювали ці величні мовчазні кам’яні брили. Він як міг гнав подалі думки про гулів і мерців; та надовго б духу йому не стало.

– А-а-а!!! Допоможіть! – несподівано заволав він, бо саме цієї миті відчув доторк до своєї голої ноги.

Не думаю, що йому можна було це скласти у вину – все ж таки щось підкралося до нього ззаду та доторкнулося до нього; особливо в такому місці й у таку годину, коли він був і без того вже вельми наляканий. Так чи інакше, та Шаста був занадто наполоханий, аби тікати, бо неможливо було уявити собі нічого гіршого, аніж бігати довкола долини Мертвих Царів, коли за тобою назирці женеться невідоме щось, на що духу не вистачає навіть озирнутися. Тож Шаста зважився на найрозважливіший з усіх можливих учинків. Він перевів погляд назад – з полегшення в нього мало серце не стало: коло його ніг сидів звичайнісінький собі кіт.

Тьмяного світла було замало, аби роздивитися його пильніше, тож усе, що зміг побачити Шаста – це те, що кіт був чималого розміру і поводився дуже… поважно. Скидалося, що він прожив тут, серед гробниць, у повній самоті багато років. У загадкових очах його палахкотіли відблиски таємниць, які він ніколи і нікому не розповість.

– Киць, киць, – покликав Шаста. – Гадаю, ти не з тих, хто вміє розмовляти.

Кіт уп’явся в нього очима і попрямував кудись поміж гробниць, немов закликав Шасту йти за ним – і хлопець підкорився. Кіт провів його долиною поміж гробниць на пустельний бік і всівся там, прямо та нерухомо, обгорнувши хвостом передні лапки, писком до пустелі, до Нарнії та до півночі – так непорушно, немов він спостерігав за невидимим ворогом. Шаста приліг поруч, спиною притулившись до кота, а обличчям повернувшись до усипалень, бо коли нервуєшся, немає нічого ліпшого, аніж повернутися до небезпеки обличчям, а спиною відчувати щось тепле та надійне. Хоч вам би спання на піску і здалося не дуже зручним, Шаста вже кілька тижнів спав лише на жорсткій землі й геть не помічав ніяких незручностей. Невдовзі він вже спав міцним сном, хоч навіть уві сні не міг не думати про те, що ж трапилося з Ігого, Аравіс та Гвін.

Він несподівано прокинувся серед ночі від дивного звуку. «Насниться ж таке…» – заспокоїв себе Шаста. Та раптом помітив, що кіт кудись зник з-поза його спини, і подумав, що краще б той лишився на місці. Але хлопчик спокійно лежав із міцно заплющеними очима, впевнений, що якщо він сяде та озирнеться, то вид усипалень і навколишня самотність злякають його ще дужче: так само й ми інколи вклякаємо в ліжку із нап’ятою на очі ковдрою, аби сховатися від власних страхів. Але ось дивний звук повторився: різкий, пронизливий скрик, що пролунав звідкілясь із пустелі в нього за спиною. Хоч-не-хоч, та хлопчикові довелося підвестися та розплющити очі.

На темному тлі неба яскравою блідою плямою вирізнявся місяць. Усипальні – значно більші та ближчі, ніж сподівався Шаста – видавалися сивими у невиразному місячному сяйві. Вони чимало скидалися на похмурих велетнів із накинутими на плечі рясами, що вкривали їхні голови та обличчя. Зовсім незатишно було глибокої ночі на самоті у цьому дивному місці. Але крик пролунав з іншого боку, звідти, де починалася сама пустеля. Шаста знехотя повернувся спиною до гробниць і пильно вдивлявся в непорушне море піску попереду. Знов пролунав той самий дикий скрик.

«Сподіваюся, то не леви», – Шасту навіть сіпнуло від такої думки. Взагалі-то звук той нічим не нагадував лев’ячий рик, який йому довелося почути тієї ночі, коли вони зустріли Гвін з Аравіс, а більше скидався на крик шакала. Та Шаста про те, звичайно, не здогадувався, а навіть коли й здогадувався, навряд чи сусідство шакалів було більш бажаним за близькість лева. Крики повторювалися знов і знов. «Хто б то не був, їх там чимало, – підсумував Шаста. – І вони підходять чимраз ближче».

Гадаю, що коли б Шасті стало розуму, він би повз усипальні пішов до річки, де понад водою стояли хатини, до яких дикі звірі наближалися ох як неохоче. Та позаду на нього чекали (принаймні він так гадав) мерці, а щоб повернутися до річки, йому довелося б бігти повз ті темні провалля в усипальнях – і хтозна, що могло звідти повилазити та кинутися на нього? Як не одне лихо насідає – обирають менше, тож Шаста вирішив, що мерці лякають його дужче, і лишився сидіти, де сидів. А крики тим часом чулися щоразу ближче, і невдовзі він уже сумнівався у своєму виборі.

Він саме збирався пуститися навтікача, коли зненацька перед очі його з’явився велетенський звір. Місяць світив йому в спину, тож видався він зовсім чорним, і Шаста не зміг розгледіти нічого, крім величезної кошлатої голови та чотирьох ніг. Звір, здавалося, не помітив Шасту, бо зненацька зупинився, розвернувся мордою до пустелі та заревів так, що рев той луною рознісся всією долиною, і навіть пісок у Шасти під ногами, здавалося, затрусився від такого могутнього рику. Крики інших створінь різко змовкли, мов обірвані на півноті, і він почув, як ті хутко тікають – їхній тупіт незабаром розчинився вдалині. А величезний звір повернувся та гостро зиркнув на Шасту.

«Це лев, точно лев, – подумав Шаста. – Ось мені й край. Аби ж то тільки було не надто боляче. Тільки б усе швидше скінчилося. Цікаво, що трапляється із людьми після смерті? О-о-ох, ось і він, усе ближче!» І він міцно заплющив очі та зціпив зуби, готуючись до неминучого.

Але замість пазурів та іклів він відчув лише, як щось тепле притулилося до його ніг. А розплющивши очі, він із подивом промовив: «Ти ба, а він і не такий уже й великий, як я гадав! Принаймні вдвічі менший. Ні, навіть не вдвічі, а разів у чотири. Мушу заявити, що це всього-на-всього кіт! Мабуть, уся та нісенітниця про звіра завбільшки з доброго коня мені просто наснилася».

І чи то так було насправді, чи то ні, та його бентежив пронизливим поглядом великих зелених очей звичайнісінький собі кіт, хоч більшого за розмірами кота йому бачити ще не доводилося.

– Ех, кицю, – видихнув Шаста. – Який же я радий знов тебе бачити. До чого ж бридкий сновид мені щойно наснився.

Він знов, як і ввечері, вмостився на жорсткому піску спиною до кота – тепло тварини розливалося по всьому тілу