Даніель Дефо - Робінзон Крузо

цілу купу пруття і згодом робив це не раз, поповнюючи запаси матеріалу. Коли ж на острів упали зливи, я почав плести кошики. У мене їх вийшло багато – великих і середніх, зовсім маленьких – для насіння, рівних і кособоких. Але це не важило, адже за красою я не гнався, головне – у них прекрасно й зручно зберігалося все, що завгодно, зокрема насіння.

Після цього довелося розв’язати ще двійко завдань. Окрім барилець, пляшок і сулій, у яких я зберігав ром і питну воду, у мене не було ємностей. Тривалий час я жив без посуду, мені не було в чому зварити суп або бульйон, м’ясо чи яйця. Я мав величезний корабельний казан, та він не годився для приготування їжі, за якою я скучив. А я був зовсім не проти попоїсти тушкованих овочів або м’яса з підливою… Іще я мріяв про курильну люльку, поки врешті-решт не вигадав, чим її замінити.

Коли скінчилися дощі й настала ясна погода, я вкотре вирушив у подорож островом. Узявши з собою рушницю, запас пороху, шроту й куль, сокирку, з їжі – родзинки та два сухарі, я свиснув свого собаку й попрямував у бік струмка. Мені хотілося дослідити його протилежний берег, де я досі ще не бував.

Дійшовши до свого куреня в долині, схованого за тінистою огорожею, я повернув на захід. За півгодини долина лишилася позаду, почався підйом, і незабаром я побачив блакить моря, що сяяло під яскравим сонячним промінням. Я поквапився в той бік, і вже за кілька хвилин переді мною відкрився широкий морський простір, хоча при цьому я добре розрізняв землю на обрії, але не міг зрозуміти, материк це чи ще один острів. Земля тяглася із заходу на південь і була доволі далеко – на позір, миль за сорок, якщо не далі. Невиразно проступали обриси якогось високого плоскогір’я.

«Боже мій, – подумав я, – а якщо це частина Америки, населена дикунами? Що стало б зі мною, якби я потрапив туди? Та ж мій безлюдний острів і справді рай…»

Ця думка втішила мене, до того ж у мені знову прокинулася надія. А раптом на далекому узбережжі розташована іспанська колонія і тоді рано чи пізно я побачу якийсь корабель, що пропливатиме повз і підбере мене. Але якщо це не так і білих людей там немає, а є самі люті дикуни, моя безпека є дуже сумнівною.

Розділ 21

Клітка для папуги

Міркуючи про своє відкриття, я неквапом продовжував розвідку. Ця частина острова здалася мені набагато привабливішою, ніж та, де я оселився. Навкруги було зеленіше, яскравіше – всюди, хоч куди поглянеш, соковиті луки, густі гаї, блакитне небо. У гіллі дерев перемовлялися строкаті папуги, та так голосно й жваво, що мені закортіло спіймати якогось. Я весь змок, ганяючись за птахами, а пес мій веселився, розлякуючи їх радісним гавканням; нарешті мені вдалося взяти одного в полон. Це виявилося пташеня гіацинтового ара, якого я щасливо приніс додому, приручив і домігся, щоб папуга кликав мене на ймення. Зауважу, одначе, що для цього знадобилося кілька років…

Прогулянкою своєю я був задоволений. У трав’янистих низовинах траплялася сила-силенна звірків із блискучим червонуватим хутром, уже знайомих мені; набагато пізніше я дізнався, що їх називають золотими зайцями, інакше – агуті. Бачив я тварин, схожих на лисиць і на невеликих кішок із тигровим забарвленням. Витрачати на них порох було марною справою – я здогадувався, що для їжі вони не годяться.

Я пройшов близько двох миль, якщо рахувати по прямій, але стільки кружляв, видивляючись усе нове, що будинку дістався зовсім знеможеним.

Проте в наступні дні я повторював і повторював свої походи, усе частіше залишаючись на ночівлю в лісі. Спав я в таких випадках на дереві, але іноді влаштовувався просто на траві, огородивши себе кілками; собака завжди був зі мною і чуйно відгукувався на наближення будь-якого дикого звіра.

Якось, добувшись до берега моря, я остаточно переконався, що обрав далеко не найкраще місце для життя. Там за півтора роки мені вдалося спіймати лише трьох черепах; тут їх була безліч. А яке тут було розмаїття птахів! Я не знав майже жодного, але м’ясо тих, що я підстрелив, виявилося несподівано смачним. Можна було б і далі полювати, але я вирішив поберегти порох. І хоча ця частина острова мені сподобалась, я так і не наважився залишити свою фортецю. Пройшовши узбережжям іще близько десяти миль, я повернув назад, до будинку, залишивши на останній межі моєї подорожі мітку, – щоб наступного разу дістатися цього місця, обійшовши острів зі сходу.

Через глупоту і самовпевненість я вирішив повертатися додому саме так – східним берегом. «Площа моїх володінь невелика, – безтурботно думав я, – невже можна тут заблукати? У крайньому випадку заберуся на гору й відразу побачу, де моє житло, – згори намет видно здалеку». При цьому я геть забув, що моя фортеця розташована під крутим схилом пагорба, а отже, побачити я нічого не зможу.

Пробираючись по скелях, я надвечір спустився в незнайому широку долину, де мені довелося заночувати. Коли зійшло сонце, я вирушив у путь, одначе незабаром остаточно заблукав, тому що далі тяглися безкінечні стрімкі пагорби і густі гаї, схожі один на одний. Другу ніч я перебув на дереві без сну під завивання й регіт якихось тварюк; пес мій раптом зник у невідомому напрямі. Уранці я знайшов собаку – він мирно спав під кокосовою пальмою. Погода була похмура, задушлива, при собі я мав важке спорядження, і ми з моїм псом урешті-решт знову вийшли на узбережжя. Тут я й застромив високу тичину в гарячий пісок. Звідти я повернувся додому вже знайомою дорогою…

Моє старе сховище зустріло мене тишею та спокоєм.

Іще дорогою додому в одній з долин я помітив стадо кіз, яке безжурно паслося. Пес кинувся вниз і відбив від стада козеня, якого я забрав із собою й довів на мотузці до куреня. Залишивши тварину на ніч за огорожею, я перебрався через частокіл і хутенько ліг спати, оскільки був геть знесилений. Зізнатися, я відразу забув про козенятко, а зранку взявся до невідкладних справ: приготування їжі, прибирання, столярних робіт – одним словом, узявся підтримувати той лад, який сам запровадив. Мій курінь здавався мені вершиною благоустрою, я від’їдався після важкої подорожі, відпочивав і майстрував клітку для папуги, який уже почав до мене звикати.

І тут