Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Тамару завербували в оперативне управління, що виконувало операції під прикриттям. Після первинного інструктажу в Ленґлі її відрядили на курс із підготовки агентів на так званій Фермі.

Більшість службовців ЦРУ упродовж усієї кар’єри могли не зробити жодного пострілу. Вони працювали або в США, або в посольствах під охороною, де сиділи перед екранами, перечитуючи закордонні газети й сайти, з яких по дрібках збирали й аналізували інформацію. Та бували й ті, кого призначали в країни небезпечні, ворожі, або й те, й інше водночас. Такі агенти завжди носили при собі зброю і часом потрапляли в перестрілки.

Тамара, капітанка жіночої хокейної команди Чиказького університету, слабачкою ніколи не була. Та лише в ЦРУ навчилася вправлятися зі зброєю. Її батько, викладач, у житті не тримав пістолета. Мати збирала пожертви для організації під назвою «Жінки проти збройного насилля». Коли курсантам видали дев’ятиміліметрові пістолети, Тамарі доводилося позирати на інших, щоби втямити, як виймати магазин і пересмикувати затвор.

Проте незабаром з радістю спостерегла: трохи практики — і вона вже навдивовижу добре стріляє з будь-якої зброї.

Про це батькам вирішила не розповідати.

Згодом дізналася, що Управління зовсім не очікує, що всі курсанти успішно завершать навчання. Підготовка була частиною процесу відбору, під час якого відсіювалася третина групи. Один дуже грізний чолов’яга, як виявилося, панічно боявся фізичного насильства. Інший, найбрутальніший, під час симуляції теракту із замінуванням, яку проводили з пейнтбольною амуніцією, розстріляв усіх цивільних. Декілька людей просто перепросили й поїхали додому.

Але Тамара пройшла все.

Чад став її першим закордонним відрядженням. І хоч тут було не так небезпечно, як у Москві чи Пекіні, але й не комфортно, як у Лондоні або Парижі. Попри всю позірну другорядність, з огляду на ІДВС, це вважалася дуже важлива країна, і Тамара з радістю й завзяттям поставилася до свого призначення сюди. Тепер старанною роботою вона повинна підтвердити, що в Управлінні її обрали недарма.

Сама участь у групі підтримки Абдула вже була неабиякою окрасою її кар’єри. Коли ж йому вдасться знайти Гуфру та аль Фарабі, вся їхня команда купатиметься в славі.

Робочий день добігав кінця, тіні пальм за вікном видовжилися. Тамара вийшла надвір. Денна спека спадала.

Американське посольство в Нджамені мало ділянку п’ять гектарів на північному березі річки Шарі, окремий квартал — на проспекті Мобуту, поміж Католицькою місією та Французьким інститутом. Будівлі посольства були нові, сучасні, паркувальні місця — в затінку пальм. Достоту штаб-квартира якоїсь багатої високотехнологічної компанії з Кремнієвої долини. Однак за гарним фасадом ховалася тверда рука американської армії. Через пропускний пункт на воротах без попереднього запису пройти було неможливо, а хто приїздив раніше, мусив чекати надворі.

Тамара жила на території посольства. Місто вважалося занадто небезпечним для американців, тому вона, як і всі працівники, мешкала у квартирі-студії в невисокому будинку, відведеному для несімейних працівників.

Дорогою додому зустріла молоду дружину посла в рожевому діловому костюмі, який більше личив би Тамариній матері. Ширлі Коллінс-ворт через свою роль мусила вбиратися стримано, хоча їй, як і Тамарі, навіть тридцяти не було. Вони мали схожу вдачу, тож швидко заприязнилися.

Ширлі буквально сяяла, і Тамара спитала:

— З якого приводу така радість?

— У Ніка невеличка перемога. — Посол Ніколас Коллінсворт був старший за Ширлі й мав сорок років. — Він тільки-но від Генерала.

Генералом називали президента Чаду, який прийшов до влади після військового перевороту. У Чаді панувала псевдодемократія: регулярно проводили вибори, на яких, однак, завжди перемагав чинний лідер. Будь-який опозиціонер, який починав набирати популярності, або сідав у в’язницю, або ж гинув в аварії. Перегони влаштовували для годиться, тоді як справжні зміни відбувалися тільки силою.

— Генерал сам викликав Ніка? — поцікавилася Тамара.

Це важлива подробиця, про яку запитав би кожен розвідник.

— Ні, Нік попросив його прийняти. Президентка Ґрін пропонує резолюцію Генасамблеї ООН і доручила всім послам посприяти її підтримці. До речі, це таємна інформація, але тобі я розповідаю, бо ти з ЦРУ. Так от, пішов Нік у президентський палац, сушачи собі мозок усіма цими фактами, цифрами й збройними угодами. Генерал вислухав його дві хвилини, пообіцяв підтримати резолюцію, а тоді завів розмову про футбол. Оце і є Нікова перемога, якій я радію.

— Чудова новина! Ще одна перемога.

— Але, звісно, порівняно з Аль-Бустаном це дрібниця.

— Байдуже. Будете святкувати?

— Може, вип’ємо по келишку шампанського. Завдяки французьким союзникам маємо добре. А ти?

— Іду на вечерю з Табдаром Садулом — колегою із французького Генерального директорату зовнішньої безпеки.

— Я знаю Таба. Він араб.

— Французький алжирець.

— Пощастило тобі. Гарячий. Вражає врода, як стріла.

— Це з якогось вірша?

— Байрон.

— Але то просто вечеря. Спати з ним я не збираюся.

— Правда? А я би переспала.

Тамара гигикнула.

— Ну тобто, якби не мала такого чудового чоловіка, — додала Ширлі.

— Звичайно.

Дружина посла широко всміхнулася.

— Гарного тобі вечора, — промовила вона, простуючи далі.

Тамара пішла додому. Вона розуміла, що Ширлі пожартувала. Якби справді хотіла зрадити чоловіка, то не говорила б про це.

Тамара жила в однокімнатній квартирі. Ліжко, письмовий стіл, диван і телевізор: заледве комфортніше, ніж у студентському гуртожитку. Вона додала оселі дрібку індивідуальності, почепивши на вікна штори з місцевої тканини помаранчевого та синього відтінків. Доповнювали інтер’єр полиця арабської літератури, фотографія батьків у день весілля й гітара, на якій вона так і не навчилася грати.

Прийнявши душ, висушила волосся феном, наклала легенький макіяж і стала перед шафою обрати, що вдягнути. Оказія була не для щоденних штанів і довгої сорочки.

Вона не могла дочекатися вечора. Таб був вродливий, чарівний чоловік, що вмів її насмішити, тож хотілося й самій мати розкішний вигляд. Обрала синю ситцеву сукню до коліна в білу смужку. Рукави були короткі, на що тутешні консерватори дивились осудливо. Поза тим ввечері може стати холодно, тож зверху накинула болеро, яке прикривало руки. Відтак ступила в шкіряні черевички на низьких підборах: високих не носила ніколи. Оглядаючи себе у дзеркало, подумала, що вбралася якось аж надто скромно, а втім, у Чаді й того цілком досить.

Замовила машину. Амбасада мала власний автопарк із водіями-ветеранами. Коли вийшла на вулицю, вже споночіло. Літній сезон дощів минув, тому в небі не було жодної хмаринки й сяяли зорі. На неї чекало компактне чотиридверне «пежо», перед яким стояв посольський лімузин.

З іншого боку в її напрямку йшли Декстер і його молода дружина у