Кері Ло - Коли ти поруч , Кері Ло

Розділ 11 «Зберися»

Тимофій

Тиждень після тієї ночі з Емі я намагався викинути її з голови. З головою поринув у роботу, сподіваючись, що завантаженість допоможе відволіктися. Але чим більше я намагався, тим сильніше вона засідала в моїх думках.

Обіймаючи Марину, я згадував, як обіймав Емі. Її тіло, її дотики, її гарячий шепіт… Чорт. Навіть цілувати Марину не хотілося. І тепер я вже не був впевнений, що відновлювати стосунки з нею було правильною ідеєю

Це ж ненормально — думати про іншу, коли поряд твоя дівчина.

Я намагався налагодити наші стосунки, але часу було катастрофічно мало. А коли він нарешті з’являвся, то у Марини завжди знаходилися справи: то зустріч із подругами, то спа, то ще якісь термінові справиа. Я й сам постійно був зайнятий — з головою вліз у купівлю компанії, і коли роботи стало втричі більше, пошкодував про це. А відступати вже було пізно.

Але хто б міг подумати, що саме в цій компанії працює Емі?

Я був шокований, коли побачив її серед даних всіх керівників компанії, які передав мені попередній директор.

Рішення прийшло миттєво: потрібно відразу розставити всі крапки над «і». Сказати їй, що у мене є дівчина, пояснити все, щоб не було незручних ситуацій. Рано чи пізно чутки про те, що в мене є дівчина пішли б по офісу, і вона все одно б дізналася.

Та я не очікував, що це зачепить її настільки сильно.

По її обличчю було видно, що вона шокована. І ображена. Вона намагалася це приховати, зберігаючи байдужий вираз, але я бачив, як напружилися її плечі, як небезпечно спалахнули очі.

І після цього все почалося.

Емі зовсім не схожа на ту дівчину, яку я зустрів у клубі. Тоді вона не була зухвалою, не кидала гострі фрази, не провокувала. А тепер – запізнилася й поводиться так, ніби нічого страшного не сталося. Жодних вибачень, жодного натяку на розгубленість чи страх. Вона дивиться мені прямо в очі, сперечається, кидає виклик.

У моїй основній компанії співробітники мене бояться. Я суворий керівник, і вони це добре знають. Але Емі… Вона ніби не сприймає мене як загрозу. І це мене дратує.

Після короткого діалогу вона, звісно ж, залишила останнє слово за собою. Розвернулася і пішла, навіть не дочекавшись моєї реакції.

Я провів її поглядом, поки вона впевнено прямувала до свого кабінету, цокаючи підборами об підлогу. Жодного сумніву в її поставі, жодного вагання в кроці.

Ледве помітно хитнув головою.

Цікаво. Дуже цікаво.

Я повільно розтиснув пальці, що майже зім’яли папку, і глибоко видихнув.

Ця жінка була… справжнім викликом.

Вона обурено шипіла мені в обличчя, сперечалася, не зважала на ієрархію. І водночас була однією з найкращих у цій компанії. Її звіти – ідеальні. Її аналітика – бездоганна. А її характер…

Я знову подивився в бік її кабінету й стиснув щелепу.

Минулої ночі я довго стояв на паркінгу після того, як вона поїхала. Вдивлявся у темряву й намагався зрозуміти, що саме мене так зачепило в її словах. Адже мені повинно бути все одно, в мене є дівчина, але чомусь не хочеться щоб наші стосунки з Емі були натягнутими. 

“Наші відносини залишаться виключно робочими”.

Вона сказала це спокійно, без жодних емоцій. Але я відчув напругу між нами. Вона злилася.

Злилася через мене.

Я хотів їй пояснити, але не був певен, що вона хоче чути пояснення.

Відчинилися двері, і до мене підійшов Олег, мій заступник. Окрім того, що він професіонал, він ще й виявився хорошою людиною, і ми якось одразу знайшли спільну мову.

— Ну, як тобі наш маленький геній? — хмикнув він, киваючи в бік кабінету Емілії.

— У чому сенс питання?

— Та просто… Вона може здаватися занадто зухвалою, але, повір, без неї ця компанія давно пішла б на дно.

Я знав це й без нього.

— Вона працює більше за всіх, — Олег схрестив руки на грудях. — Але тільки тому, що сама цього хоче. Якщо вона вирішить, що більше не хоче… Ну, удачі тобі з нею, шефе.

Я мовчки глянув на нього.

“Не хоче?”

Я знову перевів погляд на двері її кабінету.

Щось мені підказувало, що з сьогоднішнього дня Емілія Романівна справді вирішила саме так.І чомусь це мене розлютило. Я зібрав документи й попрямував до свого кабінету.

Ввечері я спеціально попросив свою секретарку повідомити, коли Емі піде додому. І, як не дивно, рівно о шостій вона покинула офіс.

Мені здається, чи вона щойно кинула мені виклик?
Що ж, подивимося, що буде далі. Це навіть цікаво.

Наступного ранку я навмисне затримався біля стійки адміністратора, удаючи, що мені тут щось дуже потрібно.

Рівно о 9:00 Емілія зайшла в офіс. Виглядала, як завжди, приголомшливо. 

Сьогодні на ній була чорна сукня, що спокусливо облягала її тіло, підкреслюючи всі принади. Глибоке декольте. Відвертий розріз на стегні.

Ця жінка точно знущається.

Вона зустріла мій погляд і ледь помітно усміхнулася.

— Добрий ранок, Тимофію Андрійовичу, — впевнено промовила, кидаючи в мій бік зухвалий погляд.

— Добрий, Еміліє Романівно, — я ледь встиг відповісти, як вона вже пройшла повз і зникла в своєму кабінеті.

Я хмикнув.

Схоже, це справді війна.

Я повернувся до свого кабінету, але думки були далеко від роботи.

Емі вирішила грати за новими правилами. Чіткий робочий графік, офіційний тон, відсторонений вираз обличчя. А ще цей її сьогоднішній вигляд…

Я провів рукою по підборіддю, намагаючись відігнати картинку, яка міцно засіла в голові: облягаюча сукня, граціозна хода, цей відвертий розріз…

Це дратувало.

Я відкрив ноутбук і спробував зосередитися на звітах, але щоразу, коли погляд ковзав по екрану, перед очима поставала вона.

Переглянув звіт, який годину тому принесла Емілія, і, чесно кажучи, він був ідеальним. Але це не мало значення. Я натиснув кнопку внутрішнього зв’язку:

— Ліно, покличте до мене Емілію Романівну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍